Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

 – Що сталося? Де ти ходила?

– Це...

– Саша злий, як чорт прийшов, – пошепки констатувала вона. Звісно, начальника «Сашком» ми називали виключно наодинці. – Я думала, що він мене спопелить.

– Я звільняюся.

– Але, знаєш... – ніяк не заспокоюючись, продовжила Віола, а потім різко замовкла, широко відкривши рот. – Що ти сказала?

– Звільняюся.

– Чому? Навіщо? Хіба так можна взагалі? На що ти збираєшся жити?

– Хочеш бути помічником директора? – Запитала рішуче, забувши про те, що начальник просив знайти чоловіка на цю посаду.

– Ні. Ні! Навіть не проси, я не згодна.

– У мене заробітна плата більша.

– І обов'язків теж більше, я знаю, – кивнула Віола, подивившись на мене з часткою первісного жаху. – Я точно не витримаю такого пресингу з боку Олександра Миколайовича. Це ж потрібно постійно бути на зв'язку, ні вихідного нормального, ні особистих стосунків. Я не згодна.

Стиснувши губи, я похмуро подивилася на цю... розумну дівчину. Незрозуміло тільки, чому я про це ніколи не думала і завжди працювала за трьох? Може, в мене комплекс якийсь? Мене виховувала тільки мама, без будь-чиєї допомоги, тому грошей ніколи не було достатньо. Утім, у дитинстві я справді не відчувала жодного дискомфорту з цього приводу, адже була доволі активною дитиною, з тисячею ідей у голові.

Але краще про маму не думати, а то я зараз точно розплачуся. Як взагалі сказати їй про те, що в мене пухлина мозку? І чи варто говорити зараз? Чи не краще почекати трохи? До того ж, для початку мені безперечно варто повернутися в клініку і детально дізнатися у лікаря про свою хворобу. Можливо, є ще шанс і для мене?