Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Та він дволикий гад, а не начальник. Усі дівчата в компанії заздрять мені, адже я весь час перебуваю поруч із начальником, але заздрити нема чому. Це перед усіма він добре вихований, гарний чоловік з ідеальною посмішкою на губах і чудовим фінансовим статком, але я знаю його зовсім іншим. Він справжній тиранічний перфекціоніст, не інакше! Навіть кома у звіті має бути поставлена в правильному місці, а то гірше буде. На самому початку своєї «кар’єри», будучи секретарем, я принесла йому графік роботи на тиждень, який пізніше перевіряла і виправляла сім разів. Тоді я справді ледве з глузду не з'їхала, не розуміючи, де припустилася помилки, доки дехто все-таки не спромігся уточнити, що моя помилка – це неправильно поставлена кома.

– Я не жартую, з мене досить. Я звільняюся.

– Тобі все одно потрібно з'явитися на роботі і поговорити зі мною нормально. Я чекаю на тебе! Швидко.

Здригнувшись від надто врівноваженого голосу начальника наприкінці, я гулко ковтнула. Здається, я його надто сильно розлютила. Може, не йти взагалі? Прийду завтра, коли він заспокоїться, і поговорю з ним нормально, без зайвого нервування. Судячи з усього, мені взагалі нервувати не можна, категорично протипоказано!

Кілька хвилин посидівши, я все ж не витримала і поїхала на роботу. Хай там як, але я відповідальна дівчина і маю, принаймні, спокійно поговорити з Олександром Миколайовичем. Хоч він іноді буває самодуром, але в більшості випадків чоловік цілком адекватний.

Зупинившись перед великою скляною багатоповерховою будівлею, я стиснула губи, побачивши своє відображення. Хіба хтось хворіє так, як я? Так, я трохи втомилася після безперервної роботи і виглядаю знервованою, все ще не в силах повірити до кінця в діагноз лікарів, але точно не скидаюся на дівчину, яка помирає. Висока, струнка, вродлива, в усіх відношеннях чудова дівчина з хорошою самооцінкою.

– Ти ще не намилувалася? – Почула я гнівне гарчання позаду себе і повільно розвернулася, подивившись на холодне обличчя начальника.

Безумовно, якби він частіше посміхався, а не був відсторонено-ввічливим дурнем, то й дивитися на нього було б приємніше. По суті, Олександр Миколайович дуже навіть привабливий чоловік. Високий, підтягнутий красень, з невеликою борідкою, яка його взагалі ніяк не псує, і з харизмою владного директора, особливо в ділових костюмах. І це я ще мовчу про те, що він... доволі багатий!

Якщо так подумати, то дівчата мають штабелями падати, побачивши його. Можливо, подібне було б і в нас у компанії, але дорогий начальник звільняв усіх, щойно в когось із дівчат починався напад «любовної агресії». Кому захочеться втратити хорошу роботу, ганяючись за чоловіком?

– Поліно, що з тобою сьогодні? – Протяжно видихнувши, запитав чоловік, з часткою занепокоєння дивлячись на мене.

– Нічого хорошого, – посміхнулася безпорадно. Щоправда, мені зовсім не хотілося розповідати про свою хворобу і слухати слова розради, бачачи тільки жалість в очах людей навколо мене. – Я зрозуміла, що моє життя пролітає повз мене і хочу звільнитися.

– Чому так раптово? – Явно втративши на кілька секунд самовладання, підвищив голос Олександр Миколайович. – Наскільки я пам'ятаю, ще вчора ти з ентузіазмом запитувала в мене з приводу премії після закінчення цього проекту.

– Мені двадцять дев'ять, Олександре Миколайовичу. Я хочу трохи пожити для себе.

– Заміж зібралася, чи що?

– Ні, – похитала головою, прекрасно усвідомлюючи той факт, що така брехня не піде мені на користь. Якщо така чутка з'явиться в компанії, тоді мені буде складно виплутатися з подібної брехні. – Але, гадаю, час настав подумати і про це.

– Ти так і не відповіла на моє запитання. Чому так раптово? Тобі не подобається заробітна плата? Чи я занадто багато кричу? Що не так?

– Мені просто потрібно звільнитися, – стиснувши губи, сказала приглушено.

Звісно, особистий помічник директора – це не жарти. Зараз, якщо так подумати, я права рука, нога і взагалі половина тіла Олександра Миколайовича. Звісно, спочатку нам було дуже складно, коли я була його секретарем і тільки заглиблювалася у справи тоді ще невеликої фірми, але ми пройшли цей етап і стали командою. Разом із маленькою фірмою, яка за ці роки виросла і закріпилася в будівельній індустрії, моє розуміння начальника досягло безпрецедентної висоти. І, не рахуючи деяких нюансів, ми справді згуртовано і добре працювали разом.

– Я зрозумів, – перетворившись на бездушного робота, кивнув спокійно він. – Знайди іншого помічника, навчи всього і можеш іти. І так, краще вибери чоловіка, я не хочу знову зіткнутися з подібною ситуацією.

– Звісно.

– Підготуй звіт і можеш піти сьогодні раніше.

Зітхнувши, я дивилася вслід скривдженому чоловікові з деякою безпорадністю. Справді, Сашенька тридцять п'ять рочків – образився. І чому з чоловіками так складно? Утім, я б, найімовірніше, теж не зраділа, якби помічниця, яка пропрацювала зі мною понад п'ять років, різко заявила, що йде. Більше на підставу якусь схоже, не інакше. Ну, гаразд, навчу гідну собі заміну, витрачу два тижні передбаченого договором відпрацювання і піду спокійно. Так і мене совість не мучитиме, і компанія, якій віддала найкращі роки свого життя, не постраждає. Цікаво, чи не занадто я себе переоцінюю? Незамінних людей, як кажуть, немає.

– Поліно Андріївно, з бухгалтерії просили, щоб ви підійшли, – зайшовши на поверх нашої компанії, я одразу ж зіштовхнулася з кількома співробітниками.

– І ще, Поліно, там Віола вже плаче, – поділився інший співробітник зі мною важливою інформацією.

– Чому вона плаче?

– Здається, Олександр Миколайович не в дусі.

– Ясно, дякую, що сказали, – посміхнувшись усім, я швидко поспішила до своєї бойової подруги, нинішнього секретаря.

Щоправда, не встигла я зайти в приймальню, як Віола схопила мене за руку і затягнула до маленької підсобки, де в нас стояла кава-машина і все необхідне для швидкого відпочинку. Виглядала подруга хоч і трохи не в собі, але добре, що не плакала. Боюся, я б не змогла втриматися і замість того, щоб втішити її, завила б поруч свою власну «пісню».