Читати книгу - "Няня для дракончиків. Мільярдерів приборкувати не вмію!, Камі Мир"

– Сьогодні в нас на уроці малювання було так цікаво! – жваво заговорила Азалія, розливаючи свій суп. – Вчителька показувала, як правильно працювати з тінями та кольором. Сказала, що в мене дуже добре виходить.

Я посміхнулася, дивлячись на її натхненне обличчя. Азалія завжди відрізнялася талантом у малюванні, і я була горда її успіхами.

– Це чудово, Азаліє! – мама підбадьорливо глянула на неї, тепло посміхаючись.

– Так, вона навіть запропонувала мені записатися у гурток при школі… – Азалія зам'ялася, її голос став тихішим. – Але мені це не потрібне. Та й грошей у нас немає, тож… загалом, неважливо.

На кухні повисла тиша, і я відчула, як усередині все стислося від болю. Азалія справді була неймовірно талановита. Її малюнки завжди оживали на папері, сповнені емоцій і дрібних деталей, які могли вислизнути від погляду інших. Залишити такий дар нерозкритим лише через брак коштів – це було б просто несправедливо.

Думки про те, що Азалія могла б досягти багато чого, якби мала можливість займатися улюбленою справою, не давали мені спокою. Вона заслуговувала на більше, і я розуміла, що повинна зробити щось, щоб допомогти їй.

Раптом мені згадалося те дивне оголошення, яке я знайшла по дорозі назад. Спочатку я відмахнулася від цієї ідеї, але тепер вона здавалася мені шансом. Нехай пропозиція виглядала підозрілою, і нехай я сумнівалася у своїх силах, але, може, варто спробувати? Якби я змогла отримати цю роботу, то могла б допомогти сім'ї, а Азалія отримала можливість займатися малюванням на більш серйозному рівні.

Я кинула погляд на сестру, яка заглибилася в їжу, намагаючись приховати своє розчарування. У голові вже дозріло рішення. Можливо, це лише слабкий промінчик надії, але, якщо я не спробую, ніколи не дізнаюся, що могло б статися.

– Знаєте, а я колись вийшла зі школи сьогодні, помітила одне оголошення. Воно було дещо дивним, але якщо мені дійсно пощастить, то нам стане трохи легше, і ми зможемо собі дозволити навіть гурток для Азалії, – почала я, вирішивши, що настав час поділитися з сім'єю своєю знахідкою.

– Що за оголошення? – насупився тато, відриваючись від своєї тарілки.

– Про те, що дракон-мільярдер шукає няню для близнюків. Причому вони навіть погоджуються розглянути кандидатуру людини, – я намагалася говорити спокійно, хоча всередині мене все хвилювалося, адже я й сама розуміла абсурдність цієї пропозиції.

Тато глянув на мене з сумнівом.

– Ти ж розумієш, що такі істоти працівників за оголошеннями не шукають, а тим більше не розглядають недосвідчених людей.

– Розумію, тату, але це наш шанс! – наполягала я, відчуваючи, що можу переконати його, якщо докладу достатньо зусиль.

– Ух! Дивись сама, але я б не рекомендував тобі туди потикатися. Зазвичай подібні авантюри нічим добрим не закінчуються. Не хочу потім тебе по органах збирати, – тато з досадою похитав головою. – Ти вже, звичайно, велика, але ми з матір'ю не такі вже й молоді, нерви у нас хиткі.

– Ти перебільшуєш, – відповіла я, намагаючись зберігати спокій.

– Камеліє, подумай гарненько, перш ніж приймати рішення, – втрутилася мама, яка весь цей час уважно слухала нашу розмову. – Це справді може бути небезпечно. А з урахуванням того, що ми люди, нас ніде не сприймають серйозно, і трапися що, в поліції чи суді нам не виграти, навіть якщо всі докази будуть на нашому боці.

– Ви так кажете, ніби я не на співбесіду збираюся піти, а на чорний ринок, щоб продати свої органи… – я не втрималася від сарказму, хоч розуміла, що батьки просто хвилюються.

У цей момент заговорила Азалія, яка до цього мовчки спостерігала за розмовою.

– Сестричко, мені правда не потрібен цей гурток. Та й на мінімальні потреби нам вистачає, – вона говорила м'яко, але в її голосі чулася щира турбота. – Через те, що ти довше шукатимеш роботу, ми не помремо з голоду.

Я подивилася на Азалію, на її теплі очі, повні турботи про мене та сім'ю. Її слова були сповнені щирості, але я не могла змиритися з думкою, що вона змушена відмовлятися від свого таланту через нашу фінансову ситуацію.

Слова тата і мами крутилися в голові, але думка про те, що я маю хоч найменший шанс щось змінити, ставала все сильнішою. Азалія не повинна відмовлятися від своїх мрій, бо я боюся ризикнути. Так, це може бути дещо небезпечно, але хіба ми маємо інший вибір?

Я посміхнулася, намагаючись приховати своє хвилювання.

– Я вас почула, – сказала я, киваючи батькам та Азалії. – Але, будь ласка, не хвилюйтесь. Я просто спробую. Якщо відчую щось підозріле, одразу піду. Я не збираюся ризикувати ні собою, ні вами.

Мама з татом обмінялися поглядами, сповненими тривоги, але більше нічого не сказали. Азалія дивилася на мене з вдячністю, але й з несподіванкою.

Обід тривав у тиші, що переривається тільки дзвінком посуду та рідкісними репліками про те, як минув день. Я намагалася зберігати спокій, але думки про майбутній дзвінок мене не відпускали. Я знала, що батьки мають рацію – такі оголошення можуть бути підозрілими, але почуття, що це може бути мій шанс, не давало спокою.

Коли ми закінчили з їжею, я допомогла мамі прибрати зі столу, поки тато Азалія мила посуд, а тато витирав та розставляв його. Кожна дія здавалася мені автоматичною, наче я спостерігала за собою збоку. У голові все крутилися думки про те, як зробити дзвінок і не виглядати при цьому запеклою.

– Я ненадовго вийду, прогуляюся трохи, – сказала я, вирішивши, що краще зателефонувати на свіжому повітрі.

– Добре, тільки не затримуйся, – кивнула мама, проводжаючи мене поглядом.

Я взяла телефон і попрямувала до виходу. Виходячи за поріг, я відчула легкий прохолодний вітерець, який приємно освіжив обличчя. До заходу сонця лишилося не так вже далеко – лише якихось години три-чотири, а на вулицях було спокійно і тихо. Я пройшла кілька будинків, щоб відійти трохи далі від зацікавлених очей та вух, і зупинилася біля невеликого парку. Там, під тінистим деревом, я набрала номер з оголошення, глибоко зітхнувши, перш ніж натиснути кнопку виклику.