Читати книгу - "Петрогліфи, Артур Сіренко"

  «Моє минуле розвезло свої могили, 
   прокинулося чимало похованих живцем страждань, -
   вони, закутані в саван, виспалися вволю.»
                                                         (Фрідріх Ніцше)

Я народився в країні Ніппон (європейці – південні бородаті варвари називають її Японія) в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням в сім’ї збіднілого самурая. Мій батько Неко Огонсьоку служив при дворі місцевого феодала Кавабата. Батько дав мені імя Акіра – життя. Я отримав досить непогану для тих неспокійних часів домашню освіту. Мій учитель – буддистський монах якого звали Ікінонакаде Мадо (雪の中で窓) - Вікно в снігу (схимницьке ім’я, справжнє його ім’я всі забули – навіть він сам) краще володів мечем ніж каліграфією. Але завдяки йому я познайомився з китайською мудрістю, творами Конфуція, сутрами та навчився складати танка. Китайську я вивчив погано і хоча і віршував китайською в стилі «ці», але більше полюбляв японською – як писати так і читати. Тоді я вперше захопився поезією Оно-но Коматі, хоча самураю це і не личить. Батька  більше тішило моє вміння володіти мечем – катаною, аніж мої успіхи в поезії та каліграфії. Коли настав час змінити юнацький одяг та зачіску на дорослі, я був прийнятий на службу до нашого повелителя – його світлості Кавабата. Свої здібності вперше продемонстрував у сутичці з людьми Таро Фудзівари. Після цієї битви мене стали називати Сюєсі Катането (Майстер Меча - 修士片手刀). Проте служба при дворі Кавабати була не довгою – наш повелитель не мирився з владним кланом Ходзьо, і в результаті на його замок напали – майже всі самураї нашого повелителя, що були на той час в замку, загинули у вогні битви разом з нашим повелителем – від замку лишилося одне попелище. Мій батько як і личить справжньому самураю здійснив сеппуку і супроводив нашого повелителя в Країну Високого Неба. Перед самогубством він склав, згідно звичаю, ось таке танка:

Ранкова роса
Омила цей світ сумний.
Холодне сонце
Сутрою просвітлення
Пробудило зозулю.

Мати будучи вірною дружиною, закликала служницю (яка одночасно була наложницею мого батька), і вони на «раз-два-три» закололи одна одну ножами. Я не здійснив сеппуку як це від мене очікували, хоча за нашим повелителем дуже тужив. Мені потім все життя (в ту реінкарнацію) було соромно за цей вчинок. Але це не була слабкість чи страх перед смертю – я вже тоді розумів, що ніякої смерті не існує, це було усвідомлення безглуздості законів світу сього… Я став блукаючим самураєм – роніном. До мене, як до майстра меча просилися в учні. Але я всім відмовляв. У моєму тодішньому становищі роніна не мають учнів. В ті роки якраз спалахнула чергова велика війна – і Камакура, і їх вороги потребували вправних рук і хоробрих сердець. Я наймався то до одної армії то до іншої (навіть в загони акуто) і вправно проливав кров на полях битв. Але скоро все навколишнє перестало мене радувати, я гостро відчув марноту навколишнього безглуздя і постригся в монахи в монастирі Енрякудзі школи Тендай-сю. Я хотів досягти просвітлення і нірвани… У ті роки монахи вміли володіти не тільки вервечками і знали не тільки сутри – між сусідніми монастирями часто спалахували конфлікти в основі яких лежали зовсім не релігійні суперечки. Я став «воюючим монахом». В одній з сутичок з монахами сусіднього монастиря я отримав важке поранення стрілою – меч безсилий проти підступної стріли. Мене підібрали і виходили місцеві селяни. З того часу я став відлюдником, жив в бамбуковій хижці в горах, навчав бажаючих буддистської мудрості. Помер, так і не досягнувши нірвани, у 1256 році за європейським літочисленням.

Після цього я народився в Китаї в рік чорного дракона (у 1336 році за європейським літочисленням) в епоху Юань в селиші Цзянь Си (金寺 - Золотий монастир), що у провінції Шан Дун у сім’ї чиновника. Прижиттєве ім’я батька було Гао Лі, посмертне Ван І. Батько був дрібним чиновником, збирав податки, набирав в армію солдат, писав звіти про урожай. До селян ставився поблажливо, хотів якось полегшити їхню важку долю, недобори податків списував на неврожай. Жодного разу в управі не лунали «м’ясні барабани» (покарання бамбуковими палицями за несплату податків). Крім того, батько мав невеликий маєток і кавалок землі. Ім’я при народженні мені дали Ці. Батько хотів, щоб я теж став чиновником, дав мені досить непогану домашню освіту, хоча вчителя в ті часи було знайти важко. Але вчитель знайшовся – старий знавець літератури і відомий конфуціанець Лянь Бо. Я старанно вивчав ієрогліфи та класичну літературу, хоча мене більше захоплював не «Лунь Юй», а Чжуан Цзи і вірші Ван Вея. Досягши повноліття, поступив на службу, потрапив у столицю (тоді столицею було Да Ду), але скоро її залишив. Жив у власному маєтку, захопився поезією, даосизмом, буддизмом. Під час відомих подій 1363 року повсталі селяни спалили мій маєток разом з бібліотекою, з’їли мого улюбленого песика породи чау-чау.  Хоча я на них не ображався – це вони вчинили з відчаю та голоду… Я знов мусив піти на службу, опинився у військових формуваннях на монгольському кордоні біля Великої Китайської Стіни в Драконових горах (龍山 - Лун Шань) біля міста Лянь Чжоу. Коли громадянська війна затихла і встановилась нова династія Мін, я оселився у столиці – тепер столицею став Ін Тянь (Цлі Лін) – Нинішній Нан Кін. Займався літературою, вчителював. Був несправедливо звинувачений у змові проти імператора і публічно страчений на горло у 1374 році за європейським літочисленням.

Після цього я народився в Уельсі (Кимру), в селищі Одохр, що Гвінеті в родині Овена Ллойда в 1579 році. Батько був дрібним землевласником, розводив овець і назвав мене на англійський манір Джоном. Я був п’ятим сином в сім’ї. З дитинства знав тільки стрижку овець, сироварню, пасовища. Місцевий священник пастор Томас (в миру Ола Сунлід) навчив мене грамоті. Я хотів як і батько стати фермером, але доля судилась мені інакша. У 1596 році після Великодня на овець напала моровиця – батько лишився ні з чим. Голодували. А потім влітку моровиця напала на і людей. Селище вимерло. Поховати померлих допоміг той же пастор, що прийшов у селище одягнувши вбрання чумного лікаря. Я подався в мандри волоцюгою і опинився аж в Брістолі. Там я найнявся матросом на корабель «Ізабелла» яким командував капітан Саймон Бакстер, якого називали «Бородатий Крук» (Бардет Равен). Моряк з мене вийшов не такий уже й поганий, принаймні на морську хворобу я не страждав. Я думав, що це корабель торговий – мріяв я тоді побачити Індію. Але капітан вирішив спробувати примарного щастя і пошукати долі корсаром. Так я став «джентльменом долі». Кілька років ми грабували іспанські кораблі на просторах морів від Панами до Азорів і щедро проливали на палубу іспанську кров. Інколи я думав про те хто я: матрос флоту Її величності королеви Англії Єлизавети І чи просто пірат? 28 вересня 1603 року недалеко від берегів острова Бардабос запаси пороху у трюмі нашого корабля чомусь вибухнули (певно по необережності когось з моряків, що вже призвичаїлись палити тютюн – тоді він ще був в дивовижку). Я опинився в воді, вчепившись у порожню діжку. Так я гойдався на хвилях три дні, шкодуючи, що в діжці не лишилося хоч трохи рому, аж поки мене не з’їли акули.