Читати книгу - "Як не померти на самоті, Логан Урі"

Частина 1. Підготовка

Розділ 1. Чому зараз будувати взаємини важче, ніж будь-коли раніше

Кожне покоління стикається з новими викликами життя — війни, економічні кризи, підплічники. Те саме стосується і взаємин. Попри те що в усі епохи люди скаржилися на труднощі з особистим життям, зараз самотні, либонь, мають рацію: будувати стосунки сьогодні складніше, ніж будь-коли в історії. І наступного разу, коли мама почне вам утовкмачувати, що треба знайти собі когось хорошого й улаштовувати власне життя, — можете їй відповісти, що я так сказала.

У цій книзі я запропоную рішення певних найскладніших проблем, пов’язаних зі взаєминами. Але перш ніж узятися до тактичних порад, я хочу закласти підвалини та пояснити фактори, які перешкоджають тим, хто намагається зараз вибудувати взаємини. Якщо через пошук любові ви відчуваєте неймовірний стрес, то причина саме у них.

  Ми формуємо власну особистість

Життя наших пращурів визначалося релігією, громадою та соціальним класом. Було точно відомо, на що очікувати, а власні рішення ухвалювали нечасто. Знаючи, де та в якій сім’ї народилися, ви розуміли, наприклад, що торгуватимете тканинами, житимете у Бухаресті, споживатимете кошерну їжу та ходитимете до синагоги чи працюватимете на фермі, мешкатимете у передмісті Шанхая та харчуватиметеся м’ясом власної худоби й урожаєм зі своєї землі. Коли ж ішлося про пошук партнера, відповідь часто залежала від посагу: хто запропонує кращі землі чи більший караван верблюдів.

Сьогодні все це ми вирішуємо самі. Сучасне життя — це шлях, який ми обираємо самостійно. Нашим пращурам не доводилося вирішувати, де жити та чим заробляти на життя, тоді як тепер ми вибираємо. Це дає широченну свободу у формуванні особистості: ми спроможні обрати Нашвілл, а не Атланту, вирішуємо, працювати метеорологом чи математиком, але за цю свободу платимо впевненістю. Пізно ввечері, з обличчями, осяяними блакитним світлом смартфонів, ми запитуємо себе: «Хто я? І що я роблю зі своїм життям?» Похмурим боком усієї цієї свободи та нескінченного вибору є руйнівний страх, що ми все життя шукатимемо щастя… і так його й не знайдемо. Якщо вся відповідальність на нас, то звинувачувати в усьому муситимемо лише самих себе. Ми можемо зазнати невдачі — і це буде наша провина.

І одне з найважливіших запитань, відповідь на яке нам потрібно шукати самостійно — а раніше за нас вирішили би батьки та суспільство, — «Кого я маю обрати за свого партнера?».

  У нас надто широкий вибір

Зараз у культурі побудови взаємин відбуваються кардинальні зміни. Взагалі побачення як такі з’явилися в 1890-х роках, інтернет-знайомства — у 1994 році з Kiss.com, а ще через рік виник Match.com. Свайпати ж у пошуку кохання ми почали менше ніж десять років тому. Якщо нам здається, що ми перебуваємо в центрі велетенського культурного експерименту, то нам не здається.

Тепер нам більше не треба обмежуватися знайомствами із самотніми людьми на роботі, у церкві чи по сусідству, бо можемо за один раз переглянути сотні потенційних партнерів.

Але в цьому начебто нескінченному виборі є свій мінус. Психологи, як-от Баррі Шварц, почесний професор Свортмор-коледжу, виявили, що, попри прагнення людей до вибору, забагато варіантів можуть зробити їх менш щасливими та змусити сумніватися у власних рішеннях. Це називають парадоксом вибору.

Людям складно. Як того надокучливого покупця, що стоїть попереду в черзі за морозивом і ніяк не обере смак («А можна ще раз їх усі понюхати?»), нас сковує аналітичний параліч. І це особливо актуально, коли йдеться про вибір супутника життя.

Відгуки про яку останню покупку ви шукали в Інтернеті? Яку електричну зубну щітку придбати? Які бездротові блютуз-колонки взяти братові в його нову квартиру? Ми живемо в багатому на інформацію суспільстві, що забезпечує хибний комфорт пошуку. Від ідеального рішення нас начебто відділяють якихось кілька пошукових запитів у Ґуґлі.

Шукаємо ми найбільш автентичне місце, де краще поїсти тако, чи пилосос, що працює найякісніше, — ми переглядаємо нескінченні рейтинги та відгуки. Нібито, якщо нам удасться розглянути всі доступні можливості, ми виберемо серед них саме те, що треба.

Ми ловимося на гачок цього почуття певності та прагнемо його в особистому житті. Але коли йдеться про стосунки, жодної певності не існує. Не знайти «правильної відповіді» на запитання «Із ким мені бути?», «Скільки мені йти на компроміси?» і «Чи зміниться він/вона коли-небудь?». Жоден Ґуґл не підкаже, чи стане Джеймс хорошим чоловіком, а Джилліан — гарною дружиною. Ми не спроможні набути цілковитої певності, перш ніж вирішити будь-що важливе про стосунки, — і, що дуже посутньо, нам це не потрібно для щастя. Чудові стосунки треба вибудовувати, а не знаходити. Але ми часто потрапляємо у пастку, думаючи, що, проаналізувавши сотні варіантів, наблизимося до розуміння того, чи є людина, яка перед нами, «тією самою».

  Соціальні мережі змушують нас порівнювати та породжують відчай

Багато років тому люди жили спільнотами. Вони спостерігали, як інші пари милуються, сваряться та миряться. Тобто такого поняття, як «особиста проблема», не було. Сьогодні те, що ми переважно бачимо у стосунках інших людей, — це постановочні, відібрані пости в соціальних мережах із накладеними інстаграмними фільтрами, сповнені захвату повідомлення про освідчення у поході, світлини з відпустки, на яких сонна дитина висить у когось на грудях. Через усе це нам здається, що лише в нашому особистому житті трапляються моменти відчаю (просто освітлення там зовсім не таке вдале). Відчуття, що в усіх інших стосунки ідеальні, коли з вашими ви ледве здатні впоратися (або їх узагалі немає), посилює страждання. Як на мене, це особ­ливо актуально для чоловіків, адже у них зазвичай менше соціальних зв’язків і менше людей, з якими вони діляться своїми страхами. Ще рідше чоловіки обговорюють проблеми з друзями та дізнаються, що в кожного в той чи той час виникають труднощі в стосунках.

  Нам бракує прикладу взаємин

Ми прагнемо знайти найкращого з можливих партнерів і вибудувати якнайкращі стосунки, проте більшість не часто на власні очі бачила плідні взаємини, особливо в юності.

Рівень розлучень сягнув піку в 1970-х — на початку 1980-х років. І хоча відтоді він знижується, багато з нас є тими, кого психотерапевтка Естер Перел, яка спеціалізується на взаєминах у парі, називає «дітьми розлучених і розчарованих». Близько