Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Це неспростовно доводить і документ, опублікований радянським істориком В. Чередниченком у праці «Націоналізм проти нації». Йдеться про цілком таємну нараду у рейхслейтера Альфреда Розенберга — головного ідеолога й «філософа» нацистської партії. В той час, тобто в 1938 році, Розенберг відав «зовнішньополітичним бюро» партії, що було одним із центрів підривної діяльності фашизму в Східній Європі, головним штабом найрізноманітніших антирадянських та інших контрреволюційних організацій, які діяли в десятках країн світу. Відомство Розенберга перебувало в контакті з міністерством закордонних справ Німеччини та верховим командуванням вермахту.

В нараді у рейхслейтера взяли участь: заступник керівника зовнішньополітичного відділу фашистської партії А. Шікеданц, адмірал В. Канаріс, начальник «абверу-2» підполковник Е. Лахузен та його заступник, тоді майор, Е. Штольце.

Канаріс доповів про етапи довголітньої служби ОУН абверові. Розенберг погодився з тим, що таке співробітництво — корисне. Його треба ще більше розширити. І тому було б нерозумно користуватися послугами лише однієї емігрантської групи — організації Коновальця (прим. Є. Коновалець стояв тоді на чолі ОУН) і нехтувати іншими теж дружніми націонал-соціалізмові групами українських націоналістів.

Результатом цієї наради були, зокрема, дві зустрічі з Павлом Скоропадським та його сином Данилом. Першу провів Штольце, а другу сам Канаріс. Ішлося про розповсюдження і на абвер шпигунських послуг, які робить організація гетьманців іншим таємним службам Німеччини, зокрема гестапо і 3-му, так званому «інформаційному», відділу міністерства закордонних справ.

Після наради в Розенберга посилюються зв'язки з раніше завербованими ватажками українських буржуазних націоналістів, залучаються нові. Саме тут час повернутися до свідчень Ервіна Штольце. Як представник «абверу-2», тобто відділу «мокрих справ», ЙМн проводить з українськими націоналістами цілу серію нарад. Спочатку в австрійському місті Бадені, а потім в італійському Беладіно на березі озера Комо. На обох цих нарадах присутні головні тоді «провідники» ОУН: Коновалець, Ярий, Курманович та інші. Тут вони беруть на себе ще ширші зобов'язання по збиранню шпигунської інформації, організації диверсій, насамперед у Польщі, як тільки Німеччина на неї нападе.

Це вже стало традицією: провідник ОУН, а тим більше «головний», мав обов'язково бути платним агентом абверу. Вербування являло собою ніби акт своєрідної коронації, було підписанням присяги на вірність гітлерівському рейхові.

У 1938 році настав кінець Коновальцеві. До керівництва ОУН манівцями кар'єристської боротьби прийшов Андрій Мельник — син багатія з куркулів, колишній полковник так званої Української Галицької Армії (разом з петлюрівцями вона боролася проти Радянської влади на Україні), а потім управитель маєтків графа А. Шептицького. Навіть прихильники Мельника відзначали такі риси його характеру, як «неймовірна впертість, жорстокість і тваринна ненависть до політичних противників». А головним своїм ворогом Мельник вважав радянський лад. Він повсюдно рекламував себе «симпатиком» Гітлера та його політичних поглядів. Це цілком влаштовувало абвер. І не встиг новоявлений фюрер зробити перший самостійний крок, як з'явилися вербувальники абверу,

— Тільки-но Мельник очолив ОУН, — розповідає Штольце, — й переїхав з Польщі до Німеччини, адмірал Канаріс наказав начальникові «абверу-2» полковникові Лахузену через агента абверу Ярого, який виконував роль зв'язкового, зустрітися з Мельником і завербувати його. Оскільки Мельник мав перебувати на зв'язку особисто в мене, — пояснює Штольце, — я також був присутній при вербуванні. Воно пройшло дуже легко. Андрієві Мельнику було присвоєно агентурну кличку «Консул-1».

Невдовзі після вербування Мельник, якого повідомили про настанови Канаріса, запропонував уже конкретний план активізації підривних дій оунівців.

Тут же Мельник випросив значні субсидії на майбутні послуги. Абверівці не торгувалися. Вони погодилися навіть на створення розвідки в розвідці, дозволивши ОУН мати свій розвідувальний відділ. До речі, шпигунський хист головного провідника цінили не тільки в абвері. Дещо пізніше з'ясувалося, що Мельник є одночасно й агентом гестапо. Отже, шпигунські відомості, які поступали через націоналістів із Західної України, він продавав двічі.

Йдучи разом з радянським розвідником Миколою Клинченком та його помічниками по лабіринтах абверу, стежачи за «дуелями умів» наших і ворожих розвідників, автори книги не завжди могли знайти у сюжетних ходах місце для того, щоб докладніше спинитися на деяких деталях. Ось чому автор передмови бачить своє завдання в тому, щоб ширше зобразити загальний фон, на якому розгортається сюжет повісті, і тим самим допомогти читачеві краще зорієнтуватися в подіях того часу.

У «Лабіринтах абверу» згадується побіжно про чвари між різними угрупованнями оунівців, зокрема між бандерівцями й мель» никівцями, яких доводиться мирити німецьким хазяям. Тривають ці чвари й досі. Мимоволі постає питання: що за принципові розходження могли бути в таборі прислужників фашизму, які давно зрадили свою батьківщину й наймитували по розвідках капіталістичного світу?

Простежимо ці «розходження» на прикладі, так би мовити, первородного конфлікту між Мельником і Бандерою. Хоч треба сказати: скільки існують організації українських націоналістів, стільки тягають вони один одного за чуби, не спиняючись і перед фізичним знищенням окремих конкурентів.

Так от що вийшло у Мельника з Бандерою. В 1939 році у зв'язку з возз'єднанням західноукраїнських земель з Радянською Україною багато українських націоналістів втекли через тимчасову демаркаційну лінію до Польщі, окупованої гітлерівцями. А на загарбаних територіях фашисти повипускали з в'язниць усіх своїх приятелів-злочинців, у тому числі оунівців. Отак вибралися з-за ґрат і вбивці польського міністра внутрішніх справ Перацького — засуджені на довічну каторгу старі агенти абверу Степан Бандера та Микола Лебідь.

Розібравшись в обстановці, побачивши, що на таких, як вони, великий попит у зв'язку з підготовкою війни проти СРСР, обоє зажадали від Мельника, щоб трохи посунувся і дав їм теж місце: серед «головних провідників», ближче до абверівської кормушки, бо вони теж усією душею за гасло: «Здобудемо Соборну Самостійну Україну з допомогою Великонімеччини».

Мельник не погодився. Бандера кинувся до господарів — у головне управління абверу. В час консолідації всіх антирадянських сил для походу на Схід Канаріс, який раніше не раз застосовував до оунівців принцип «поділяй і владарюй», був тепер проти будь-яких конфліктів. «Абвер-2», в особі того ж Штольце, прийняв по черзі Бандеру та Мельника, умовляючи їх помиритися. Ті пообіцяли, але незабаром взялися за