Читати книгу - "Азотне сп'яніння, Olha Alder"

— Пані, я спробую дістати іграшку. — Я струснув головою, намагаючись позбутися волосся, що прилипло до обличчя.

— Дядечку, дістань! — Вимагала дівчинка.

— Лано! — Окликнула її мати. — Пане... Тут глибоко, я не думаю...

— Мої друзі сказали, що п'ять метрів. І я колишній атлет, але не буду ризикувати, якщо дно глибше, добре?

— А... так-так... — Розгублено відповіла вона. — Дякую!

Тоді я пірнув.

Унизу було багато простору, куди проходило сонячне світло, і кам'янисте нерівне дно було добре видно. У мене не було обладнання, на зразок маски, тому очі палило від солі, доводилося зусиллям продовжувати тримати їх відкритими.

Ведмедик здавався темним і маленьким, що лежав у якійсь невдалій розщелині, я поплив, опускаючись нижче.

Очі пекло, легені нили від нестачі кисню, рот увесь час хотів відкритися, тож я змушений був прикривати його рукою.

Чим нижче я опускався, тим сильніше чув шум у вухах.

Через деякий час я зрозумів, що тут глибше, ніж 5 метрів.

Плив лише на впертості. Я не хотів здаватися. Мабуть, дерево бажань, до якого я прив’язав свою стрічку з написом «відкриття», почало працювати. Я хотів відкрити нову межу себе. Або відшукати давно забутий старий.

Кров шуміла у скронях, а повіки важчали. Обриси дна стали розпливчастими. Я простягнув руку.

«Давай! Давай же!»

Але ведмедик лише вислизав від мене. Я загрібав пальцями тільки морську воду.

Я загрібав пальцями тільки морську воду. Розлютившись, зробив ковток. Сльози бризнули з очей. Концентрована солона вода обпекла мої нутрощі. І тоді я відчув, що порожній. У моїх легенях більше не було кисню. У моєму житті більше не було сенсу.

Я посміхнувся, продовжуючи плакати, і закрив очі.

Відкрив їх тоді, коли відчув слизький дотик до шкіри. Істота, людина? Хто б це не був, він тримав мене за обличчя людськими руками, але між пальцями були тонкі напівпрозорі світні перетинки. Шкіра сяяла, наче всипана глітером — блискітками, а білі волосся переливалися всіма відтінками сонячного світла, що проходило крізь товщу води.

Його губи притиснулися до моїх, і я відкрив рот, заглиблюючи цей дуже мокрий поцілунок. Вода лилася в моє горло, але дикого болю більше не було. Я відчув, як він перекотив щось на своєму язиці та поклав мені в рот — цукерка?

Я так і не досяг дна, тож зробивши коротку паузу, отримавши від нього кисень, я дочекався, коли він ковзне вниз. Його тіло було потворним, зовсім не таким, як у книжках: дуже худим, навіть виснаженим, з ребрами, що помітно випирали та кістками на хвості, до речі, сам хвіст був довгим і тонким, з вузьким кінцем, як у змії, але значно подряпаним, наче його власник тільки-но втік з бою.

Взявши ведмедика в руки, я відчув поштовх. Він змусив мене спливти нагору.

— Чорт! Його немає вже 7 хвилин! — Панікувала Вероніка. — Я вимагаю викликати дайверів! — Гарчала вона, кидаючись на капітана корабля, гіда і своїх друзів.

— Зараз викличемо! Зачекайте! — Істерично відповідав гід, набираючи щось у телефоні. — Ці божевільні туристи... — Шипів він, прикриваючи гнівом страх рідною мовою. — Божевільні...

— Дивіться! — Крикнула мама Лани. — Дивіться!

Я виринув і закинувши ведмедика на борт, схопився за поруччя драбини, важко відкашлюючись.

Люди зааплодували мені.

— Джо! Джо! Джо! — Друзі кинулися до мене.

— У тебе такі червоні очі!

— Він отримав азотне отруєння! — Сказав Робін. Він справді читав багато новин. Навіть занадто.

Я кашляв, відчуваючи глибокі позиви до блювоти.

Вони витягли мене з води та оточили. Тоді, я відчув, що мені набагато легше, коли зміг зігнутися. Щось велике застрягло в горлі, не даючи зробити вдих.

І тоді мене знудило: морською водою серед якої опинилася велика перламутрова перлина.

— Ти що, залишався там так довго, полюючи за цим?! — Вероніка дала мені потиличника.

— Ні... я... Це мені дав тритон... — Розгублено вимовив я.

— Хто?! — Тепер на мене накричав Майк.

— Ну... русал, водяний. Звідки мені знати?! — Обурився я, розглядаючи перлину, що лежала на яхті.

— Він отруївся!

Гід таки викликав швидку допомогу.

— А ти знаєш, — раптом сказав Робін. — Я читав у тій легенді, що в Егейському морі плаває морське чудовисько, яке вирішує, вбити чи врятувати. І якщо рятує, то передає йому перлину. Тобі пощастило. — Він потріпав мене по потилиці й отримав ляпаса від Вероніки.

Я з жалем їхав у лікарню, розглядаючи вимиту перлину. Я ж навіть його номерка не взяв... Тряхнув головою, мабуть, і справді, сп'янів від азоту. Але цей мокрий поцілунок все ще був відчутний на губах.

— Я тобі кажу, що це чудовисько з легенди! — Робін продовжував доводити Вероніці, що я не сп'янів, а він не з'їхав з глузду.

Проте я слухав це як фонову музику, думаючи про склизькі руки на моїх щоках та чужий язик, що перекотив зі свого рота в мій — перлину, яку я крутив у руках.

Кінець