Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

горщики з пахощами, свічники — було відсунуто до стін, а посередині зали стояли десять столів і крісел. На кожному столі спочивала мерехтлива кришталева куля, а в кожному кріслі сидів згорблений чарівник, що пильно вглядався вглиб кулі. В залі панувала мертва тиша.

Наш хазяїн стояв біля вікна, роздивляючись темне небо крізь телескоп[7]. Помітивши нас, він порухом наказав нам мовчати і провів до сусідньої кімнати. За кілька останніх напружених тижнів його сиве волосся стало ще білішим, гачкуватий ніс потоншав і скривився ще дужче, а очі почервоніли, мов у біса[8]. Він почухав потилицю:

— Не розповідайте нічого. Я знаю все. Скільки ми маємо часу?

Пантера ворухнула хвостом:

—Десь із годину, не більше.

Квізл озирнулася в бік великої зали, де працювали мовчазні чарівники.

— Ви, схоже, випустили ґолемів, — зауважила вона.

Чарівник коротко кивнув:

— Вони завдадуть ворогові серйозних збитків.

— Цього все одно замало, — заперечив я. — Навіть якщо їх десятеро. Ви бачили, які там війська?

— Завжди ти, Бартімеусе, лізеш зі своїми дурними й непотрібними зауваженнями! Це лише для того, щоб відвернути їхню увагу. Ми збираємось вивести його величність зі східного боку. Біля берега чекає човен. А ґолеми тим часом оточать замок і прикриють наш відступ.

Квізл досі дивилася на чарівників: вони схилилися над своїми кулями, без упину бурмочучи тихі накази своїм створінням. Крихітні зображення в кришталі показували кожному чарівникові, що бачить його ґолем.

— Британці не марнуватимуть часу з цими потворами, — мовила Квізл. — Вони знайдуть тих, хто ними керує, й повбивають їх.

Хазяїн вишкірився:

— Цісар на той час уже буде в безпеці! До речі, саме це й стане вашим новим завданням: охороняти найяснішого цісаря під час цієї втечі. Зрозуміли?

Я підняв лапу. Чарівник тяжко зітхнув:

— Що, Бартімеусе?

— Сер, — сказав я, — дозвольте запропонувати вам інше. Прагу оточено зусібіч. Якщо ми тікатимемо з міста разом з цісарем, то неминуче загинемо. Може, нам краще наплювати на цього старого дурня й накивати п’ятами? На Карловій вулиці є невелика пивничка з пересохлою криницею. Криниця неглибока. Отвір, щоправда, досить вузенький, та все ж...

Чарівник спохмурнів:

— Ти гадаєш, ніби я там ховатимусь?

— Ну, для вас там, може, й трохи затісно, та ми спробуємо якось запхати вас туди. Ваше черево, звичайно, завдасть нам клопоту, та коли трішки натиснути... Ой-ой-ой!

Моя шерсть закурилася димом. Я замовк на півслові. Розжарені Голки завжди збивають мене з пантелику.

— На відміну від тебе, — гаркнув чарівник, — я знаю, що таке відданість! Мене не треба змушувати чесно поводитися щодо свого володаря. Повторюю: ви обоє повинні захищати його величність — навіть ціною власних життів! Зрозуміли?!

Ми неохоче кивнули. Саме цієї миті підлога під ногами здригнулась від недалекого вибуху.

— Тоді за мною! — наказав хазяїн. — Часу в нас обмаль!

* * *

Ми піднялись тими самими сходами — й заглибились у вузькі коридори замку. У вікнах яскраво спалахувало полум’я, жахливі крики відлунювали звідусіль. Хазяїн біг підтюпцем на своїх довгих сухорлявих ногах, відсапуючись із кожним кроком; ми з Квізл довгими стрибками мчали за ним навздогін.

Врешті ми вискочили на терасу, де впродовж багатьох літ цісар утримував свій пташник. Пташник був величезний — нагромадження просторих вольєрів з візерунчастими бронзовими ґратами, банями, башточками, висувними годівничками й дверцятами, крізь які цісар міг заходити всередину. Всередині все було захаращено деревами та кущами в горщиках, між якими гасали незліченні різноманітні папуги, чиї предки потрапили до Праги з усіх усюд. Цісар просто схибнувся на цих пташках: останнім часом, коли міць Лондона почала зростати, а його власна імперія вислизати з його рук, він дедалі частіше сидів у пташнику, спілкуючись зі своїми друзями. Тепер, коли в нічному небі тривала магічна битва, птахів огорнула паніка: вони метушилися по клітках і перелякано кричали. Цісар — низенький гладкий панок у штанях із єдвабу й пожмаканій білій сорочці — метушився незгірше за своїх папуг, сперечаючись із служниками, приставленими до пташника, й нітрохи не зважаючи на радників, що з’юрмилися довкола.

Прем’єр-міністр Майрінк, блідий і сумний, смикав його за рукав:

— Ваша величносте! Будь ласка! Британці вже в Празькому Граді! Ми мусимо перевести вас до безпечного місця...

— Я не можу покинути свій пташник! Де мої чарівники? Покличте їх сюди!

— Ваша величносте, вони всі беруть участь у битві...

—А де мої африти? Мій вірний Феб?

— Ваша величносте, я вже кілька разів повідомляв вам, що він...

Мій хазяїн пропхався крізь натовп.

— Ваша величносте! Рекомендую вам Квізл і Бартімеуса. Вони допоможуть нам виїхати, а тоді повернуться, щоб порятувати ваших чудових птахів.

— Як? Коти? Оці два коти?![9]

Цісар зблід і набундючився.

Ми з Квізл вирячили очі. Вона перетворилася на дівчину-красуню, а я прибрав подобу Птолемея.

— А тепер, ваша величносте, прошу вас до цих сходів... — провадив мій хазяїн.

У місті загриміли потужні вибухи. Горіла вже половина передмість. Через кам'яний парапет, що оточував терасу, перескочило бісеня з підпаленим хвостом. Воно підлетіло до нас і заціпеніло.

— Дозвольте доповісти, сер! До замку проривається безліч лютих афритів. На чолі в них Гоноріус і Петтернайф — особисті слуги Ґледстона. Дуже страшні, сер. Наші загони не стримують їхнього натиску... — бісеня замовкло й поглянуло на свій хвіст. — Дозвольте пошукати води, сер!

—А ґолеми? — поцікавився Майрінк.

Бісеня здригнулося:

—Так, сер! Ґолеми щойно почали битися з ворогом. Я, зрозуміло, тримався далі від хмари, та мені здається, що британські африти трохи перемішались і відступили. То як щодо води?..

Цісар пискливо вигукнув:

— Чудово, чудово! Перемога за нами!

— Це лише тимчасова перевага, — заперечив Майрінк. — Нам пора, ваша величносте.

Незважаючи на протести цісаря, його відтягли від кліток і повели до хвіртки. Майрінк із моїм хазяїном очолювали ходу: цісар ішов за ними, та його низенької постаті не було помітно за натовпом двірської челяді. Позаду прямували ми з Квізл.

Спалахнуло світло. Позаду нас через парапет перескочили дві чорні тіні. Подерті плащі майоріли за їхніми плечима, в глибині каптурів