Читати книгу - "Ворожка та сон у травневу ніч, Юлія Рудишина"

На Лису гору Ядиха прилетіла вчасно – там вже жевріли багаття, що ніби жовті пекучі лілеї розквітали в темряві чарівної травневої ночі, коли може справдитись будь-яке бажання. Лисі гори в різних є містах, в село Стобихва на Любешівщині або  в Глибівці на Богородчанщині. Ось на останню Ядиха й прибула.
Гора була незарощена поверху, кругом неї та на схилах ліс ріс, а саму верхівку нечисті витоптали, тому такі пагорби Лисими й називались. 

Відьма лишила мітлу біля великого явору, де інші чаклуни теж вже покидали свої приладдя, і пішла до ватри. Ох і метушня там була! Хтось співав, хтось весело танцював у колі або просто підстрибував під звуки сопілок та скрипок, хтось мірявся силою, підкидаючи до зірок каміння та перетворюючи його на чарівний пил, який розписував дивовижні візерунки на тлі чорного неба. Хтось хвалився віночком з чар-квітів, у когось зірка палала під косою, хтось крокував біля багаття в чарівних черевичках, які могли понести свого володаря до самого моря за декілька хвильок… Кого тільки не було тут – і старі поважні відьмарки з розтріпаним волоссям та великими грудьми, на яких блистіло намисто, і юні панянки – стрункі та файні – з невеличкими ріжками проміж віночків, в сорочках таких білих та прозорих, що здавалось, то туман огортає їх тендітні красиві тіла… І характерники в шальварах та високих шапках, і чорти з свинячими пиками та хвостами… але не всі з нечистих були такими потворними та страшними. То нижча нечисть, вихровики та лісовики, а ось пани з пекла виглядали зовсім як люди. Ошатні, в красивій одежі, вони вирізнялись лише ріжками та хвостами, і один з них – гарний чорнявий пан – одразу привернув до себе увагу багатьох відьмарок. І старі, і молоді крутились біля нього, заманювали у танок, особливо старалась білява чарівниця в дивній сукні з блискучого шовку – здається, ця прилетіла здалеку, з-за моря, з тих холодних північних земель, де майже не буває літа… Її крижані очі були такими ж холодними, як сніги її країни, і біла немов молоко шкіра світилась як порцеляна. Ядиха мимоволі задивилась на відьмарку, поки не відчула поштовх у бік.

- Що, теж чортяка сподобався? – почувсь голос старої Стецихи, відьми з сусіднього села, яку Ядиха знала з дитинства, бо та товаришувала з її бабцею. Стециха була ще баба гожа, хоч і сива, тіло її здавалось налитим, готовим до кохання та пестощів. Ядиха знала, чим тут інколи біля багать займаються відьми та чорти з химородниками, але сама ще берегла цноту, мріяла тільки про свого красеня-пана зі снів. Та й сила відьмацька від ігор та пестощів втрачається, не всі можуть її втримати опісля… Треба вчитись спочатку з силою управлятись…

- А хто то такий? – зацікавлено спитала Ядиха. – Від нього відчувається дика сила. Це гість з пекла?

- Так, звідти, клятий, - сплюнула бабця, і від її слини трава попелом стала. – Грицько Окаянним кличуть. Той ще стерво. Моя тобі порада – обходь його далі, ніж бачиш. Кажуть, він лютий та хитрий, не одну душу до свого господаря відправив. Трясця його матері, все бажання повеселитись у болото пішло. Не думала я, що він завітає… Дівко, ти чуєш чи ні?.. Кажу тобі, прокляття впаде на кожну, хто з ним буде залицятись! Не дивись навіть у його бік!

- А чого тоді всі коло нього крутяться? – здивувалась Ядиха. А у самій промайнуло в думках – саме такий сильний чаклун і міг би їй допомогти попасти в чарсвіт.

- Дурні курки тому що, - кинула відьма і пішла геть, трошки кульгаючи.

А Ядиха піймала темний та шалений погляд чорта. І посміхнулась йому пихато. Повела плечима, перекинула руду косу за спину.

Та й пішла до нього легкою ходою, незважаючи на лютий погляд північної відьми, який немов кричав – не йди сюди, мій він. Мій!

Палали навкруги багаття, співали й танцювали нечисті та чарівники з відьмами, і танцювала з ними пекельна й шалена травнева ніч, сповнена чар та кохання, сповнена бажань та сили, то сили, якої простий люд завжди боявся.

І падали зорі з чорних небес, і хижо посміхався місяць, дивлячись на Лису гору.

На Лису гору Ядиха прилетіла вчасно – там вже жевріли багаття, що ніби жовті пекучі лілеї розквітали в темряві чарівної травневої ночі, коли може справдитись будь-яке бажання. Лисі гори в різних є містах, в село Стобихва на Любешівщині або  в Глибівці на Богородчанщині. Ось на останню Ядиха й прибула.
Гора була незарощена поверху, кругом неї та на схилах ліс ріс, а саму верхівку нечисті витоптали, тому такі пагорби Лисими й називались. 

Відьма лишила мітлу біля великого явору, де інші чаклуни теж вже покидали свої приладдя, і пішла до ватри. Ох і метушня там була! Хтось співав, хтось весело танцював у колі або просто підстрибував під звуки сопілок та скрипок, хтось мірявся силою, підкидаючи до зірок каміння та перетворюючи його на чарівний пил, який розписував дивовижні візерунки на тлі чорного неба. Хтось хвалився віночком з чар-квітів, у когось зірка палала під косою, хтось крокував біля багаття в чарівних черевичках, які могли понести свого володаря до самого моря за декілька хвильок… Кого тільки не було тут – і старі поважні відьмарки з розтріпаним волоссям та великими грудьми, на яких блистіло намисто, і юні панянки – стрункі та файні – з невеличкими ріжками проміж віночків, в сорочках таких білих та прозорих, що здавалось, то туман огортає їх тендітні красиві тіла… І характерники в шальварах та високих шапках, і чорти з свинячими пиками та хвостами… але не всі з нечистих були такими потворними та страшними. То нижча нечисть, вихровики та лісовики, а ось пани з пекла виглядали зовсім як люди. Ошатні, в красивій одежі, вони вирізнялись лише ріжками та хвостами, і один з них – гарний чорнявий пан – одразу привернув до себе увагу багатьох відьмарок. І старі, і молоді крутились біля нього, заманювали у танок, особливо старалась білява чарівниця в дивній сукні з блискучого шовку – здається, ця прилетіла здалеку, з-за моря, з тих холодних північних земель, де майже не буває літа… Її крижані очі були такими ж холодними, як сніги її країни, і біла немов молоко шкіра світилась як порцеляна. Ядиха мимоволі задивилась на відьмарку, поки не відчула поштовх у бік.