Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"

Здоровань лише розвів руками, і лише по руху губ можна було помітити, як він щось беззвучно говорить сам до себе.

Наступного ранку, на заповненому спорядженням позашляховику, Сергій їхав напівпорожніми вулицями Києва. Його тішило те, що Марину він підбирає першою, а до Андрія та Оксани їхати майже пів години. 

— Привіт! — дівчина вже чекала на нього біля підїзду у непритаманному її повсякденному життю одязі. Замість черевиків чи босоніжок — тактичні кросівки. Замість короткої спідниці чи одягуючих штанів — просторі кольору койот. Така ж сама куртка одягнена на просту бавовняну футболку замість вишуканої блузки чи звабливого топа. 

— Доброго ранку! Чудово виглядаєш! — привітався Сергій, викликавши своїм дещо недоречним компліментом посмішку Марини. Хоча виглядала вона, навіть в такому наряді, дійсно гарно.

— Дарма ти вчора відмовився нормально розслабитися. Я ж обіцяла, що підміню тебе за кермом.

— З чого ти взяла, що я не нормально провів час? Хіба для цього обов’язково напиватися як Андрій?

Марина лише знизала плечима. Вона теж не була прихильницею алкоголю, але пару-трійку коктейлів могла випити в компанії друзів.

Андрія з Оксаною вони помітили ще здаля. Андрій сидів на лавочці біля підїзду і тримав пляшку з мінералкою біля скроні.

— Чому ти мене не зупинив? — замість привітання промовив він, тяжко підводячись на ноги.

— Я намагався, але ти ж так кричав, що все під контролем, — розсміявся Сергій.

Андрій закинув наплічник до багажника і заліз на заднє сидіння, де на нього вже чекала Оксана. Виглядала вона значно бадьорішою на відміну від ініціатора відпочинку перед новою поїздкою.

— Нова експедиція офіційно починається, — пробурмотів Андрій і майже одразу заснув.

— Подивимось, що цей Лісовий Двір насправді приховує, — сказала Оксана.

Позашляховик виїхав з двору, залишаючи привітний світ позаду. Навігатор показував цілих шість годин дороги, тому Сергій, лише вони виїхали за місто, намагався їхати якомога швидше.

Сонце знаходилося в найвищій точці , коли позашляховик з гуркотом почав стрибати розбитою дорогою. Густий ліс з обох боків ніби замикався над ними, утворюючи темний тунель, який поглинав світло так сильно, що щеб трохи і довелося в обід вмикати фари.

— Ну що, всі готові до зустрічі з містикою та аномаліями? — усміхнувся Андрій. Він до того часу вже виспався і мав куди кращий вигляд ніж зранку. Піймавши суворий погляд Сергія, який дивився на нього через дзеркало заднього виду, Андрій сховав посмішку.

— Якщо наша машина та майно доживуть, — хмикнув Сергій, тримаючись обома руками за кермо, аби не підстрибувати на кожній ямі. — Такого я давно не бачив. Якби ж просто ями, так ні — неначе воронки від прильотів снарядів.

— Ох, хлопці, я вас прошу, — відгукнулася Марина. — Це тільки додає антуражу! Хіба не класно? Глухе містечко, забутий богом ліс. Так і гляди щось вискочить з хащів на дорогу — ото був би кадр!

— Марина права, — додала Оксана, витягаючи фотоапарат і роблячи кілька знімків через вікно. — Ліс виглядає дуже атмосферно. Можна навіть без фільтрів залишити фотки.

— І я про те! — погодився Андрій. — Якщо тут дійсно є хоч частина того, що вдалося зібрати з нечисленних згадок та легенд, це буде хіт. Містечко з містичним минулим, похмурий ліс, який криє в собі таємниці та небезпеки. Якраз те, що треба для наших підписників.

— Ти ще за примари на кладовищі забув, — Сергій з насмішливою посмішкою глянув на Андрія.

— Примари, кладовища… класична історія, — зітхнула Оксана, проте в її голосі відчувалося зацікавлення.

— Ось тільки одне "але", — додав Сергій, нахмурившись. — В інтернеті майже немає інформації про це містечко. Як воно взагалі виживає? Стільки років, і навіть дороги нормальної немає.

— Ой, перестань, — знизала плечима Марина. — Відсутність інформації — це навіть краще. Це робить історію ще більш інтригуючою. Уяви, яке враження справлять наші відео, коли люди почнуть шукати щось про цей Лісовий Двір, а їх ніде немає!

Дорога стала трохи рівнішою. Сергій нарешті зміг нормально відкинутися на сидіння. Його аналітичний розум не любив загадок без відповідей, але решта команди була явно в захваті від їхньої подорожі, і він не хотів бути занудою.

— Ось воно! — раптом вигукнув Сергій, зупиняючи машину на узбіччі. — Нарешті дісталися.

Суцільна стіна лісу раптово розступилася, і за крутим поворотом перед очима компанії розкинулося маленьке містечко. Дерев'яні будинки, обвітрені часом, стояли рядами вздовж головної дороги. Ніяких вивісок, ніяких сучасних будівель. Все виглядало так, ніби час тут зупинився століття тому.

— Це точно те місце? — запитала Оксана, дивлячись у вікно.

— Та наче ж не в мегаполіс збиралися? — усміхнувся Андрій. — Так, це воно. Бачиш, он на пагорбі видніється силует замку?

Завжди жвава Оксана лише коротко мотнула головою на знак згоди. Марина вийшла з машини першою, витягаючи телефон для стріму.

— Друзі, ми приїхали! — звернулася вона до камери, яку тримала на витягнутій руці. — Прямо зараз ми знаходимося в містечку Лісовий Двір, яке буквально заховане від світу. Чекайте на нас — буде страшно! Хм. Що це? Стрім не йде... Зв'язок лагає чи що.

Андрій закотив очі, але промовчав.

— Що ж, тоді гайда на пошуки нашого готелю? — запропонував Сергій. — Тут все містечко можна об’їхати за годину.

Оксана зітхнула, оглядаючи тихі, немов вимерші вулички.

— Щось тут не так… Але що саме, — ледь чутно проговорила дівчина.

Тиша провінційного містечка стояла, як непроникна завіса. Затиснуте між густими лісами та напівзруйнованим замком, це місце немов застигло у часі, оберігаючи свої темні секрети. За весь час, що компанія їхала старою бурківкою, не зустріла жодної душі.

Старий замок на пагорбі, мов похмурий страж, постійно спостерігав за чужинцями вцілілими подекуди вікнами, не подаючи ніяких ознак життя.