Читати книгу - "Данило Галицький"

Не доказавши, він боязко відсунувся, щоб Гордій кулачищем його не дістав, але той не розсердився, кивнув винувато:

– Даремно. Образив дівку. І ти, Степанидо, прости. Озвірів зовсім, світом тиняючись. У самого дочки були, дружина… Ох, ма, життя-гармидер! Заспокой дівку, Іване. Куди вона сама така?.. Повернути треба. Скажи їй, дядько Гордій щиро перепрошує.

– Це я зараз, це я миттю!

Іванко птахом спурхнув із прим’ятої трави й пірнув у зарості – тільки сучки затріщали. Лушка, демонструючи образу, якої насправді не відчувала, пішла до річки мити руки. Гордій, лігши на бік і підперши патлату голову, попросив Никодима:

– Ти, дорогенький, ще про тартар розкажи. Бачив їх наживо? Або тільки в книжках своїх про них читав?

– Бачив, дядьку, бачив, – відповів Никодим. – І ти подивися. – Він підвівся й задер на собі рясу до грудей. – Ось вони, відмітини на пам’ять довгу, пам’ять недобру.

Гордій сів, мнучи бороду.

– Це як же ти примудрився? – запитав він, розглядаючи блискучі, рожеві рубці опіків на білому тілі, яке давно не бачило сонця.

– Горів я, дядьку. Разом із Києвом престольним горів. Та не до скону, як бачиш. Бог уберіг, із пекла вивів, щоб я решту князів попередив. Ось хочу до Данила Романовича пробитися. Розповісти йому, як військо Батиєве споряджене, щоб він свої дружини встиг підготувати. З тартарами битися – це тобі не з половцями воювати. Тут кмітливість потрібна, без неї ніяк.

– Данило – він тутешній князь буде? Думаєш, вистоїть проти Батия?

В очікуванні відповіді Гордій двічі змінив позу, підгинаючи під себе то одну ногу, то другу. Йому кортіло почути, що Данило Галицький зможе зупинити орду, яка невблаганно насувається зі сходу. Якби не був Гордій голий, як бубон, він і сам би записався в дружину, але без зброї та доброго коня зі збруєю здатний тільки рибу з річки тягати й зубоскалити з попутниками. Дуже це його гнітило, тим паче що силу він у собі відчував чималу, силу злу, неприборкану. Дочок Гордія степовики в полон повели, дружину вбили, щоб під ногами не плуталася, самого Гордія, як їжака, стрілами колючими нашпигували, але оклигав він, вижив. А навіщо? Щоб хлоп’ятам та дівкам шмарклі витирати?

– Батий, він у тартар за батька буде, – заговорив Никодим, ретельно добираючи слова, щоб донести свою думку дохідливо. – Батько, отже, усього їхнього гидкого племені. Його воля – для всіх закон. На смерть пошле – ніхто і не пискне. Не послухатися – ні-ні, боронь Боже.

– Страхом, отже, бере, – кивнув Гордій із розумінням.

– Якби страхом. Тут інше. – Никодим сів на своє місце й помовчав, не дивлячись ані на Гордія, ані на Тетерю, що повернулася й витирала мокрі руки подолом. – Вони його, собаку, люблять.

– Їм рибу в дупу, а вони люблять?

– Тому ще дужче люблять. Більше од Бога шанують. Плазують, п’яти лижуть, тому й раді. Їх так змалечку привчають. Тартарин ще ходити добре не вміє, а його вже на коня верхи садять і пояснюють: ти, хлопчику, вірний воїн великого хана, хоч Чингіза, хоч Батия, хоч когось іншого. Велить хан батька рідного різати – ріж не роздумуючи. Велить матір убивати – убивай. Аби хан був тобою задоволений. Він твоє сонце ясне, а без нього ти тьху, тля.

– Ач, вигадали, поганці, – крекнув Гордій. – Нашому народові такого в голову не втовкмачити, хоч сто років торочити «хан, хан».

– Тому вони тартари, а ми русичі, – глибокодумно прорекла Тетеря.

– Істину кажеш, тітко, – погодився Никодим. – Різні ми. З різного тіста зліплені.

– Про це хочеш із Данилом говорити? – здогадався Гордій.

– Саме так. Щоб ворога здолати, його зрозуміти треба. Ось мисливці на ведмедя йдуть. Вони мусять точно знати його натуру звірячу, щоб вистежити, виманити та на рогатини підняти.

– А чи захоче слухати тебе князь? – засумнівалася Тетеря, що вмостилася поруч. – Ти, вибач за правду, на обшарпанця більше схожий, ніж на вчену людину. Такого за версту не підпустять до хоромів княжих.

– Данило – володар не пихатий, не рівня іншим, – відповідав Никодим, не образившись. – Чув я, що не цурається він простого люду. Трапляється, навмисне володіння без почту об’їжджає, щоб із народом поспілкуватися. Може, і мене не прожене.

– Що ще про нього говорять? – зацікавився Гордій.

– Один мій товариш – земля йому пером – якось літопис земель галицьких начисто переписував. Він мені про Данила й розповів.

– Що розповів? – засóвалася Тетеря.

– Батька його, Романа Мстиславича, Великим прозвали за розум його, силу й відвагу. Його правити Галичем народ закликав, а колишнього, Володимира, прогнали. Як почав Роман правити, так одразу з’єднав Галичину з Волинню. Однак схибив.

– Як? – запитав Гордій.

– А так, що брата на стіл Волинський посадив, – пояснив Никодим. – Той, підлий, перед ним ворота й зачинив, а угорського короля Белу нацькував Галич забрати. І став Роман наш начебто безпритульний.

– Як ми, – докинула Тетеря і, побачивши кулак, показаний Гордієм, затулила рота долонею.

– Його тесть виручив, Рюрик Київський, – вів далі Никодим. – Земель йому виділив, грошей дав, військом допоміг. Облаштувався Роман, половців побив, із поляками здружився, став силу набирати. Угри злякалися, на мирову пішли, Галич повернули, а там брат-гадюка помер, так що Волинь теж Романові дісталася. І вийшло нове князівство, Галицько-Волинське, найбільше і найбагатше на Русі. Роману на тому заспокоїтися б, а він вирушив у Люблін воювати. Там і згинув. І залишилося в нього два спадкоємці…

– Як по писаному говорить, – схвалив Гордій, звертаючись до Тетері.

Але, замість того щоб розділити його захоплення, вона сплеснула руками:

– Ой, лишенько! Ми ж про корову за розмовами геть забули. Тож нам і тельбуха завалящого не дістанеться!

Чоловіки, перейнявшись її хвилюванням, теж схопилися з трави і, поступово переходячи з кроку на біг, потрюхали в бік дороги. Однак поспішали вони даремно. Від корови залишилася сама пляма крові на узбіччі, що не встигла всмоктатися в землю. Ні шкури, ні хвоста, ні хоча б копит.

– На підводі відвезли, – визначив Гордій, показуючи на слід колеса, що прокотилося червоною калюжею. – Не стали тут обробляти.

Усі троє розчаровано дивилися в далечінь. Там угадувалися піші фігури, але возу давно і сліду не було.

– Поїли свіжинки, – пробурмотів Никодим з образою людини, якій щось пообіцяли, а потім обдурили.

– Ой, лишенько! – знову вигукнула Тетеря. – Ми ж добро своє без нагляду кинули. Покрадуть усе.

Не змовляючись, вони побігли на берег, де залишили торбинки, взуття і верхній одяг. На їхнє щастя, ніхто не встиг побувати біля вогнища.