Читати книгу - "Спогади, яких не було , Марі Маас"

Спогади, наче бурхлива ріка, заповнили їхню свідомість. Картинки, голоси, емоції. Спочатку все здавалося хаотичним, але поступово вони почали складатися в чіткий образ.

Алек стояв у центрі лабораторії. Він був одягнений у білий халат, а на його зап’ясті світився той самий імплантат. Перед ним стояла група вчених. Вони обговорювали щось, показуючи на величезний екран, на якому була схема людського мозку.

— Проєкт "Переродження" готовий до фінальної стадії, — звучав голос, і Алек зрозумів, що це говорив він сам. — Наші моделі перевершують очікування. Вони здатні адаптуватися, вчитися і, найголовніше, контролювати свої емоції.

— А якщо вони відмовляться? Якщо не захочуть приймати свою природу? — запитала жінка поруч. Алек з жахом усвідомив, що це була Мія. Але її голос тоді був зовсім інший — спокійний, впевнений.

— Вони не знатимуть, хто вони, — відповів він. — Ми стерли всі дані, пов'язані з їхнім минулим.

Інший спогад. Мія стояла в кімнаті зі скляними стінами. Вона плакала, а перед нею стояв той самий чоловік із голограми.

— Ви порушуєте протокол, — сказав він холодно. — Їхні спогади мають бути знищені. Це частина угоди.

— Вони не піддослідні, — відповіла вона. — Вони люди. Ми зробили помилку...

Спогади змінювалися один за одним. Алек і Мія дізналися правду. Вони самі були творцями цього проєкту. Їхня мета — створити новий вид істот, які перевершать людей. Сильніші, розумніші, здатні пристосовуватися до будь-яких умов. Але щось пішло не так. Експеримент вийшов з-під контролю, і замість того, щоб зупинити його, вони самі вирішили стати частиною свого творіння.

***

Алек отямився першим. Його дихання було важким, а серце билося так швидко, ніби зараз вискочить із грудей. Він озирнувся й побачив Мію, яка трималася за голову.

— Ми... — почала вона, але слова застрягли в горлі.

— Це ми все зробили, — сказав Алек. Його голос був порожнім. — Ми стерли свої власні спогади. Ми перетворили себе на... це.

Мія підвела голову. Її очі блищали від сліз.

— Але чому? Чому ми пішли на це? — її голос тремтів.

— Ми боялися. Ми створили щось таке, що могло зруйнувати людство. І вирішили стати цим самі, щоб зупинити катастрофу, якщо вона станеться, — відповів Алек, наче повторював текст, який уже колись чув.

Вони мовчали, намагаючись осмислити побачене.

Раптом у кімнаті з’явився голос. Той самий холодний голос із голограми.

— Вітаю вас із поверненням до себе. Тепер ви знаєте правду. Тепер ваш вибір простий: залишитися в цьому світі такими, якими ви стали, або завершити те, що почали. Ви — останні надії людства.

— Що ти маєш на увазі? — закричала Мія.

— Людство більше не здатне виживати. Ваша програма мала виправити його слабкості. Тепер ви повинні очолити цей новий світ. Ви — більше, ніж люди. Ви — те, що має прийти після них.

Голограма зникла, залишивши їх у повній тиші. Алек подивився на свої руки, наче бачив їх уперше. Він відчував силу, яку раніше не помічав. Його розум працював швидше, ніж будь-коли раніше. Він був чимось більшим за людину.

Мія підійшла до нього, обережно торкаючись його плеча.

— Алек, що нам тепер робити? Ми не можемо повернутися до звичайного життя. Але чи можемо ми прийняти це?

Він повернувся до неї, і його очі вперше з моменту пробудження були сповнені рішучості.

— Ми можемо бути кимось новим. Ми не люди, але це не означає, що ми повинні знищити їх. Ми повинні допомогти їм вижити. Ми створили цей світ, і тепер це наш обов’язок.

Мія кивнула. Вона більше не плакала. Її страх зник, залишивши тільки спокій.

— Ми почнемо все спочатку, — сказала вона. — Але тепер — разом.

Вони залишили лабораторію, знаючи, що попереду їх чекає новий світ. Світ, у якому вони більше не були людьми, але могли стати чимось більшим.