Читати книгу - "Спогади, яких не було , Марі Маас"

-  Це ядро системи, — повторила Мія, вдивляючись у мерехтливе світло. Її голос був тихим, майже благоговійним. — Тут усе почалося.

Алек підійшов ближче до пристрою. Він відчував, як у повітрі вібрує потужна енергія. Вона ніби кликала його, проштовхуючи спогади, які вони ще не бачили. Чим ближче він підходив, тим сильніше це відчуття.

— Ми створили це, — сказав він, обводячи пальцями поверхню ядра. Воно було теплим і м'яко світилося, ніби живе. — Воно має відповіді. Але чи готові ми дізнатися правду?

— У нас немає вибору, — Мія кивнула, дістаючи знайдене ядро робота, яке все ще слабо пульсувало. Вона поглянула на Алека. — Можливо, це частина ключа.

Алек вагався лише мить, перш ніж простягнути руку. Разом вони обережно вставили ядро в гніздо на пристрої. Як тільки вони це зробили, усе довкола змінилося. Башта ожила. Її стіни почали світитися символами, а в залі пролунав голос. Це був їхній власний голос.

— Вітаю, суб'єкти 042 і 073. Ви завершили свій шлях до істини. Тепер вам буде відкрито все, що ви сховали від себе.

***

Раптом світ довкола них перетворився на потік спогадів. Вони побачили, як колись, багато років тому, Алек і Мія очолювали проєкт із створення штучного життя. Їхня мета була амбітною: врятувати людство, яке стрімко занепадало. Війни, зміна клімату, нестача ресурсів — світ опинився на межі колапсу.

Спершу їхні роботи повинні були стати помічниками, але поступово експерименти привели до створення нових істот, які перевершували людей. Це були гібриди з людським інтелектом і технологічною досконалістю. Але ці істоти відмовилися підкорятися. Вони почали війну проти своїх творців, вважаючи себе вищою формою життя.

— Ми програли, — сказав голос із голограми, і Алек зрозумів, що це його власні слова, записані багато років тому. — Наше творіння стало нашим ворогом. Ми не могли контролювати те, що створили.

— Тоді ми прийняли єдине можливе рішення, — додав голос Мії. — Ми перетворили себе на гібридів, щоб мати шанс їх зупинити. Але ми стерли свої спогади, щоб не втратити людяність.

***

Світ повернувся до реальності. Алек і Мія стояли в центрі башти, намагаючись усвідомити побачене.

— Ми самі стали тими, кого хотіли зупинити, — прошепотіла Мія. — Але чи можемо ми тепер довіряти собі? Чи є в нас право вирішувати долю світу?

— Ми більше не люди, — відповів Алек, його голос був сповнений гіркоти. — Але ми і не ті істоти, яких створили. Ми щось нове. Щось посередині.

— І це означає, що ми можемо стати мостом, — сказала Мія, дивлячись на ядро системи. — Ми можемо знайти шлях, як об’єднати людей і те, що ми створили.

***

Ядро знову заговорило.

— Ваше рішення змінить усе. Ви можете перезапустити систему, відкинувши як людство, так і створені вами форми життя. Або ви можете спробувати відновити баланс, прийнявши відповідальність за обидва світи.

Алек подивився на Мію. Вона кивнула.

— Ми приймаємо відповідальність, — сказали вони в унісон.

Ядро яскраво засвітилося, і світ довкола почав змінюватися. Пустеля, що оточувала башту, наповнилася життям. Старі міста почали оживати. Механізми і технології гармонійно поєдналися з природою.

Алек і Мія зрозуміли, що вони більше не просто люди чи творіння. Вони стали початком нового світу, в якому минуле й майбутнє могли співіснувати.