Читати книгу - "Батя, Ірина Скрипник"

——— Детектор брехні?! Ви це серйозно?  

——— Дуже серйозно! — відрубав батько, гупнувши кулаком по столу.

Щойно проводи були підключені, Олег Вікторович схопив ліхтарик і, включивши його, направив промінь прямо в обличчя Андрія. Світло засліпило хлопця, і він інстинктивно відвернувся, але суворий голос змусив його сидіти на місці:  

——— Прізвище! Ім’я! По-батькові!  

——— Євтушенко Андрій Федорович, — випалив той, нервово ковтаючи слину.  

——— Дата народження?  

——— Восьме лютого, 1998 рік.  

Олег Вікторович зробив паузу, ніби обмірковуючи щось важливе. Потім його голос став іще серйознішим:  

——— Гей?  

——— Що, вибачте? — Андрій нахмурився, не розуміючи, чи це взагалі частина тесту, чи йому це здалося.  

——— Я питаю: ти — гей?  

——— Ем… ні, наче…  

Олег Вікторович скрушно похитав головою, ніби з глибоким розчаруванням, яке він тепер мав носити до кінця життя. 

Андрій, тремтячи, все ще сидів на скрипучому стільці, обмацуючи місця, де були прикріплені холодні дроти. У його голові стояв гул, а кожен звук у льоху здавався голоснішим, ніж зазвичай.  

——— Шкода! Значить, таки лапав мою дівчинку! 

——— Ніяк ні! — Андрій нервово замахав головою. — Ми домовилися, що до весілля нічого не буде! 

Почувши це, Олег Вікторович нахилився ближче до хлопця, так, що їхні обличчя опинилися майже поруч. Його очі блищали холодною підозрою, але в куточку губ на мить промайнув слабкий натяк на задоволення. 

——— Добре, тоді й весілля не буде! — заявив він, різко підвівшись і почав знімати проводи з Андрія. Його руки працювали швидко, майже грубо. — Ти мені не подобаєшся! Я тебе ненавиджу! 

Андрій сидів, не в змозі навіть поворухнутися від жаху. Кожна клітина його тіла волала втекти, але ноги ніби приросли до підлоги. У льоху знову запанувала тиша, яку порушував лише глухий звук крапель, що падали з труби у відро десь у кутку. 

——— Як скажете, — пробурмотів Андрій тихо, опустивши голову.  

Олег Вікторович пішов відчиняти важкі двері льоху. Двері скрипнули, впускаючи слабке світло ззовні, яке на мить заповнило темний підвал.  

Андрій вийшов майже механічно. Вдихнувши свіже повітря, він озирнувся, побачивши Яну Борисівну та Олену, і повільно попрямував до машини.  

Сівши за кермо, Андрій заблокував двері, клацнувши кнопкою замка. Його руки трусилися. Дихання було уривчастим, майже поверхневим, ніби він тільки що вибрався з-під води. Зрештою, за кілька хвилин до машини підійшла Олена з чашкою кави. 

Вона постукала по склу, чекаючи, поки Андрій відкриє вікно. Його рухи були повільними, ніби він і сам не хотів, щоб це сталося, але врешті-решт скло опустилося.  

——— Тримай, — вона простягнула чашку, намагаючись не дивитися йому прямо в очі.  

Андрій узяв її.

——— Ти збираєшся повертатися додому? — запитала Олена, намагаючись говорити спокійно, хоча її голос тремтів.  

Андрій трохи постукав пальцями по чашці, ніби обдумуючи щось.  

——— Поки не знаю, просто хочу побути в тиші, — відповів він, а потім почав зачиняти вікно.  

——— Але ж ти не кинеш мене через те, що тут трапилося? 

Андрій опустив голову, ніби не хотів зустрічати її погляду:  

——— Не знаю. Дай мені все обміркувати, гаразд? Мені потрібен час.

Вікно зачинялося повільно. Олена відступила трохи в бік. Коли скло остаточно ізолювало їх, вона вдарила ногою по колесу.  

Андрій усе ще сидів у машині, стискаючи однією рукою кермо. Олена повернулася до будинку. Майже одразу після цього Андрій повернув ключ у замку. Рев двигуна порушив тишу, і через мить машина плавно рушила з місця. 

Андрій поїхав…

Кінець