Читати книгу - "Кінь і його хлопчик"

Тут кінь тихесенько заіржав, що дуже скидалося на сумне людське «е-хе-хех».

– А як же сталося, що ти тут?

– Викрали, – похнюпився кінь, – або відловили – назвіть це як завгодно. А був я на ту пору ще зовсім нерозумним лошам. Скільки разів казала мені мати не гуляти південними схилами гір та не бігати самому у Древляндію подалі від дому, та я не слухався її! Через свою неслухняність – левиною гривою присягаюся! – я й був покараний. Я потрапив у рабство до людей і тепер змушений їм підкорятися, і ще вдавати, нібито я така сама безмовна худоба, як і всі інші коні.

– А чому ж ти їм не сказав, що ти… не такий, як усі?

– Дурний-дурний, та не настільки ж! Якби хоч хто-небудь раптом дізнався, що я не просто кінь, а кінь, що розмовляє, мене б одразу почали водити по ярмарках на забаву витріщакам та заробляти на мені чимало півмісяців, а раз так – то подбали і про надійну охорону, аби я не втік чи хтось інший не поцупив. І тоді про втечу годі було б і мріяти.

– А чому ж… – хотів був запитати Шаста, та кінь зупинив його.

– На порожні балачки в нас часу немає. Ти питав мене, що за людина твій новий хазяїн таркаан Анрадін – відповідаю: лиха. До людей. До мене він ставиться добре, бо гідний бойовий кінь коштує занадто дорого, аби ставитися до нього погано, а от з людей, тим паче з рабів, знущатися можна як завгодно. Тому на твоєму місці я краще помер би тут і тепер, ніж завтра пішов до нього на службу.

– Помирати тут і тепер я не хочу, іти завтра на службу – теж, тому нічого мені не лишається… як втекти, – прошепотів зблідлий Шаста.

– Іншого виходу я теж не бачу, – погодився кінь. – А якщо так, то чому б не втекти разом.

– Ти теж хочеш утекти? – перепитав Шаста.

– Якщо тікати разом, це вдвічі зменшить ризик, що нас одразу ж і спіймають. Якщо мене побачать без вершника, одразу ж вирішать: «Що за бродяча коняка!» – і не заспокояться, доки не здоженуть. А з вершником – то інша справа: нікому й на думку не спаде, що я втік. А щодо тебе, то ти на своїх двох худорлявих ніжках взагалі далеко не втечеш. А якщо ти будеш верхи, обскачемо будь-кого з тутешніх коней. До речі, ти ж верхи їздити вмієш?

– Ще б пак! – з гордістю вигукнув Шаста. – Я їздив на нашому віслюкові.

– Їздив? На кому, на кому?! – не стримавшись, заіржав кінь.

У тому іржанні почулося презирство, бо пролунало воно якось так: «Ї-ї-їздив? На і-го-го-го-му?» Слід зауважити, що від коней, які б ті не були розумні, якщо їх вивести з рівноваги, можна почути регіт, який інакше, як кінським, і не назвеш.

– Інакше кажучи, їздити верхи ти не вмієш. Що ж, це може й недолік, та не біда. Дорогою я тебе навчу. Сподіваюся, що хоч падати ти вмієш.

– Траплялося, а хто ж не падав, – вже обережніше відповів Шаста.

– Коли я кажу «падати», я маю на увазі: падати та підніматися і знову забиратися у сідло, і знову падати і підніматися, зціпивши зуби, і не боятися падати знов.

– Я… я спробую, – мало не занепав духом Шаста.

– Бідолашне людське дитинча, – форкнув кінь, – я зовсім забув, що з кінського погляду ти ще мале лоша. Нічого, з часом ми зробимо з тебе верхівця. А тепер слухай уважно: ми рушимо в дорогу, щойно ці двоє міцно поснуть. А до того ми маємо чітко уявити наші дії. От мій таркаан, наприклад, збирався на північ до стольного міста Ташбаана, до двору самого тісрока.

– Перепрошую, – тремтячим голосом наважився нагадати Шаста, – а хіба ви не повинні додавати «хай будуть вічними його літа»?

– З якого дива? – у свою чергу здивувався кінь. – Я вільний нарнієць; чому це я повинен користатися зворотами мови підлабузників та рабів? Я зовсім не бажаю йому вічних років, більш того, як розумний кінь я розумію, що вічними його літа не будуть, хоч бажайте їх йому, хоч ні. До речі, судячи з твого вигляду, ти теж із північних країв, тож облишмо ці південні мовні викрутаси хоча б між нами. Та повернімося до нашого таркаана: як я казав, він збирався на північ до Ташбаана.

– Тоді нам краще тікати на південь, подалі від нього?

– Не думаю. Він гадає, що я дурний і розумом поступаюся йому, як і всі інші його коні. Тому перше, що спаде йому на думку: якщо я відчепився від кільця, я мав злякатися та чкурнути геть додому, до рідної стайні коло його палацу за два дні шляху звідси на південь. Там він мене й шукатиме. Йому й на думку не спаде, що я сам, із власної волі, подамся на північ. Утім, спасти на думку йому може й таке: якийсь завзятий конокрад із тих селищ, які він проїздив по дорозі сюди, угледів доброго коня та й вирішив поцупити його будь-що…

– Ура, ми вирушаємо на північ! – підхопився Шаста. – Усе своє життя я тільки й мріяв, як би потрапити туди!

– Зрозуміло, – кивнув кінь, – адже тебе кличе голос крові, а кличе він на батьківщину, от тільки галасу не здіймай. Не буди хазяїв, якщо, звичайно, вони вже сплять.

– Я збігаю, крадькома подивлюся.

– Слушна думка, тільки дивись, аби тебе не спіймали.

Навколо вже панували ніч і тиша, хіба що хвилі з шурхотом накочувалися на берег, та Шаста, змалку звиклий до шуму прибою, цього звуку навіть не помічав. Крізь шпаринки у рибальській халупі світло вже не сочилося, та про всяк випадок Шаста обійшов халупу й, затамувавши дух, навшпиньках наблизився до єдиного вікна і вже за мить почув таке знайоме, щоб не сказати обридле, хропіння із присвистом, що помилитися було неможливо – старий рибалка міцно спав. Дивно було відчувати, що, якщо все піде добре, то він чує це хропіння востаннє в житті. Все ще тамуючи дух, із відчуттям якоїсь провини, до якої з кожним його кроком примішувалася радість передчуття волі, Шаста тінню майнув через подвір’я до ослячої стайні; там він пошарудів у схованці, де рибалка ховав ключі, та відчинив двері. Саме у стайні рибалка про