Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

– Кх… Кх… Каспіан! – охнула Люсі, ледве відхекавшись від морської води.

Так, то був саме він, юний король Нарнії, якому вони допомогли зійти на престол під час своєї останньої нарнійської подорожі. Едмунд теж одразу впізнав його, і всі троє радісно обійнялися, плескаючи одне одного по спині.

– А це, мабуть, ваш приятель? – спитав Каспіан, обернувшись до Юстаса з привітною усмішкою.

Та Юстас на привітання не відповів. Він ревів так голосно, що чемним людям ставало аж соромно, мовляв, як то можна: такий великий, а сльози ллє гірше, ніж маленький, тільки через те, що штанці підмочив. А він ридав дедалі дужче й тільки повторював між схлипами:

– Відпустіть мене, нікуди я з вами не пі-піду!.. З вами я вже досить набрався лиха!..

– Відпустити? – здивувався Каспіан. – Хіба що знов у воду…

Та не встиг він і плечима знизати, як Юстас підхопився, стрімголов кинувся до краю палуби й перехилився через фальшборт, неначе сподівався побачити просто над водою знайому раму від картини. А за нею – кімнату Люсі. Але попереду було лише безкрає пінне море, а над ним блідо-блакитне небо. Не можна нарікати йому на те, що в бідолахи зайшлося серце, але його мало не вивернуло навиворіт.

– Гей, гей, Райнельфе! – покликав Каспіан одного з матросів. – Принеси-но їхнім величностям грогу. Після такого купання їм треба зігрітися як слід.

Він недарма назвав Едмунда й Люсі «їх величностями» – вони, так само, як і Пітер зі Сьюзан, задовго до нього, ще у стародавні часи, справді були королями й королевами Нарнії. Слід зауважити, що час у Нарнії плине інакше, ніж у нас. Можна прожити в Нарнії хоч сотню років, а повернутися додому того самого дня і навіть тієї самої години, коли ви полишили рідні стіни. І навпаки: якщо потрапити до Нарнії, скажімо, за тиждень після попередньої подорожі, там може пробігти тисячоліття, а може й один день, а може і взагалі якась хвилинка. Цього ніколи не вгадаєш завчасно. Ось чому поява братів і сестер Певенсі в Нарнії вдруге стала для нарнійців таким самим дивом, як, наприклад, коли б до Британії, згідно з пророцтвом, повернувся легендарний король Артур. Інколи здається, що чим скоріше те трапилося б, то краще.

Тим часом Райнельф повернувся з чотирма срібними келихами і великим пузатим глеком, що парував травами та вином. Справді, то було саме те, що треба: з першого ж ковтка Люсі та Едмунд відчули, як рятівне тепло розливається по всьому тілу до самісіньких п’ят. А от Юстас лише сьорбнув морського напою, як одразу скривився, сплюнув та заходився рюмсати ще дужче, мовляв, йому й без того недобре й краще б йому принесли якогось споживного вітамінізованого консервованого соку, а ще краще – скоріш висадили б на берег на наступній же зупинці.

– Твій приятель, наш брате, як бачу, бувалий мореплавець, – з усмішкою мовив Каспіан Едмундові у вухо.

Вочевидь він хотів щось додати, та не встиг, бо Юстас знов зарепетував:

– Ой! Тьху! Що це таке? Заберіть звідси цю мерзоту!

Утім, цього разу привід для вереску в нього й справді був. Із кормової каюти з’явилося та попрямувало просто до них доволі незвичне створіння. На перший погляд його можна було назвати мишею. А втім, так воно й було. Проте та миша – чи, краще сказати, миш! – пересувалася на задніх лапах, а зростом була хіба що не до попереку дорослій людині. На голові, трохи нижче вух, красувалася хоч і вузенька, але сліпучо-золота стрічка, з якої стирчало довге малинове перо. Шерстка миші була дуже темного, майже чорного, кольору, і на її тлі стрічка з пером мала надзвичайний вигляд. Ліва передня лапка покоїлася на ефесі шпаги, що за довжиною могла сперечатися з власним, тієї миші, хвостом. Миш чудово зберігав рівновагу на хиткій палубі та взагалі тримався із помітною шляхетністю. Едмунд і Люсі одразу впізнали Рипічипа, короля усіх нарнійських мишей, найхоробрішого з усіх розумних тварин Нарнії, що вкрив себе немеркнучою славою під час другої битви на Беруні. Люсі за звичкою хотіла підхопити Рипічипа на руки й притиснути до грудей, наче плюшевого ведмедика, та вона мусила позбавити себе цього задоволення – подібне панібратство король нарнійських мишей міг сприйняти за образу. Тому вона тільки й того, що стала на одне коліно, аби зручніше було розмовляти.

У свою чергу Рипічип виставив уперед ліву ногу, відставив праву, уклонився й церемонно поцілував їй ручку. Потім випрямився, підкрутив вуса та пискнув:

– Низький уклін її королівській величності! Моє шанування його величності королю Едмунду! – Тут він вклонився знов. – Ви зробили нам велику честь, зволивши зійти на борт нашого судна, бо саме тепер вашої присутності нам особливо не вистачало під час цього знаменного походу.

– Ой-ой-ой! Хто-небудь, заберіть його геть з очей моїх! – скиглив Юстас. – Я навіть духу мишачого не терплю, а бачити мишу на власні очі і зовсім бридко, особливо дресировану. Я взагалі не терплю вчених тварин! Вони дурні, пихаті й жалюгідні! Від них так тхне поганим смаком і вульгарністю, що аж жаль бере!

– Чи не слід мені розуміти це таким чином, – мовив Рипічип до Люсі після того, як, розвернувшись, зміряв Юстаса довгим пронизливим поглядом, – що цей напрочуд нечемний юнак перебуває під вашим особистим заступництвом? Бо інакше мені не залишається нічого іншого, як…

У цю саме мить Люсі й Едмунд разом чхнули.

– Який же я нетямущий – досі тримаю вас тут у мокрій одежі! – схаменувся Каспіан. – Мерщій до каюти перевдягатися! Люсі, тобі я, звичайно, надам власну каюту, ось тільки, боюся, немає на кораблі жодної сукні. Доведеться тобі вдовольнитися моїми речами. Рипічипе, коли на те ваша ласка, проведіть наших гостей.

– Коли йдеться про безпеку прекрасної дами, – ґречно зауважив Рипічип, – то навіть питання честі відступає на другий план… до слушної нагоди. – І він кинув красномовний погляд на Юстаса.

Та Каспіан попрохав його поквапитися, і за якусь хвилину перед Люсі прочинилися двері капітанської каюти. Каюта сподобалася Люсі з першого погляду. Крізь три квадратні вікна (або порти) виднілася синя вода з білими бурунами; посередині стояв стіл, із трьох боків його оточували низькі лави,