Читати книгу - "Заборонена зустріч, Ангеліна Кріхелі"

Розмова зав'язалася якось сама собою. Спочатку ми говорили про те, як затишно в цьому кафе, як приємно тут сидіти й дихати тишею. Потім він розповів про книгу, яку читав, і я несподівано для себе втягнулася в цікаву розповідь. Його мова була насиченою, але легкою. Він не говорив багато, проте кожне його слово мало вагу.

Виявилося, що Ігор — архітектор. Йому подобалося розповідати про форму і сенс, про те, як одне проникає в інше, створюючи щось більше. Я слухала його і раптом зрозуміла, що він говорить так, ніби будує не будівлі, а світи. Так, як я пишу їх. Саме з таким підходом він читає й книжки. Захоплена бесідою, поділилася важливою для мене подією. Зніяковіло зізналася, що банально втекла з власної виставки. Але він не став засуджувати. Лише з розумінням посміхнувся.

Коли він запитав про мої картини, я завмерла. Зазвичай мені було важко говорити про свою творчість, особливо з людьми, які її не бачили. Як можна описати словами те, що я бачу серцем? Але з Ігорем я не боялася, і відповідні слова раптом знайшлися. Я розповіла йому про свої роботи, про виставку, про те, яким усе це було для мене складним і водночас важливим.

— Ви — справжній художник, — сказав він, і в його голосі не було ні краплі сумніву. — Ваші картини — це продовження вас. Я вже бачу їх, хоча навіть не бачив. Вибачте за каламбур.

Я відчувала, як кожна моя розпатлана, загублена частина повільно повертається на своє місце. З Ігорем знову почала дихати. Відчувала себе не просто присутньою, а живою. Він не ставив багато запитань, не вимагав від мене нічого, просто слухав. А його присутність, його посмішки, навіть його мовчання — все це було підтримкою.

Я подивилася на свічку між нами. Її вогник уже не здавався мені тремтячим, як тоді, коли щойно увійшла. Він горів рівно і впевнено, відображаючи те, що відбувалося всередині мене. Як багато значить кут зору на факт, що ніяк не змінювався.

Залишаючи кафе пізно ввечері, з подивом усвідомила, що мене ніхто так і не схопився. Жодного пропущеного виклику від Костика. Невже так сильно ображений? Чи обійшлися і без мене? Чомусь це припущення боляче вкололо. От начебто й хотіла тиші та спокою, і все вже сказала своїми картинами, додати словами нічого. Я — не оратор. Але відкинули на узбіччя, вірніше, дозволили зійти з дороги, і стало боляче. Дивно влаштована людина: тягнуть до себе, впирається; відпустили — засмучується.

Але ця думка не зайняла мене надовго. Кінчики пальців уже горіли, поколювали і тремтіли в пошуках пензля. Зітканий у свідомості образ поспішав з'явитися на полотні. Мені потрібно терміново додому. У мій маленький особистий пологовий будинок, де у творчих муках з'являються на світ втілені в реальність думки. У мене немає дітей, але вигляд після кількох годин роботи, здається, схожий на щасливу і змучену породіллю. Знав би хто, чого мені коштує створення полотен, повз які глядачі фланірують із задумливим виглядом. А може, й не треба, щоб знали? Адже зараз і так спрощено чужу працю. Кожен вміє писати, малювати, шити, в'язати, готувати... Кожному дозволяють вірити, що це так. І творчий хрест трудівників одразу здається простішим і легшим, дивлячись збоку. Як це все-таки зручно...

Розмашистими рухами наносячи фоновий шар на новеньке полотно, буквально бачила на ньому обличчя Ігоря. Він усе не виходив у мене з голови. Яка неймовірна людина! Який чоловік... Із соромом зізналася собі, що напередодні власного весілля думаю аж ніяк не про нареченого.

Що я знаю про цього випадкового знайомого? Тільки його ім'я. А ще який він любить чай, яким віддає перевагу книжкам, що думає про образотворче мистецтво сьогодення, ким працює, і яким бачить світ за вікном затишної кав'ярні. Занадто багато.