Читати книгу - "Зоря на болоті, Nadya Michaels"

– Так і є. – кивнув я. – Лише трохи води з мертвого озера Кадос, що знаходиться на південній стороні Опівнічних гір недалеко від кордону із Сутінковими землями.

– Он як! – Погляд лицаря став більш шанобливим. Він ще раз відкрутив кришечку, понюхав вміст, щось подумки хмикнув і, з розумним виглядом повернув фляжку мені.

– Усього одна крапля, на живій істоті – і через хвилину жорстокої агонії вона перетворюється на ходячий труп. – Додав я, і горе-морокоборець з такою швидкістю відсмикнув руку від фляги, що я ледве встиг її зловити.

Спостерігаючи за виразом обличчя бідолашного лицаря, який, мабуть, з жахом розмірковував, чи вистачить мізерної частки випарів, які він вдихнув, щоб загинути в страшних муках, я щосили намагався не зареготати в голос.

– Але як же це… Але ж я… – Сипло бурмотів хлопець, з такою розгубленістю дивлячись на мене, що мені стало трохи соромно. Ну хлопчисько ж зовсім ...

– Та не бійся ти. – Сказав я і поплескав його по плечу. – Щоб вода спрацювала, потрібно одразу вимовити відповідне заклинання. А так це лише вода. Її навіть можна пити.

Що я йому продемонстрував.

– Але на майбутнє: ніколи не чіпай незахищеними руками потенційно небезпечні предмети, тим більше не нюхай їх... А тепер дивись уважно.

Було видно, що хлопець дуже хотів образитись на мене. Дуже. Але тут на болоті почало відбуватися дещо незвичне, і він, забувши про все і злегка відкривши від подиву рота, застиг приголомшеною статуєю.

Тим часом з каламутної жижі болота піднялося м'яке сяйво на кшталт туману, яке здебільшого відливало льодяно-блакитним кольором… Однак – і тут я насторожився – праворуч, недалеко від дороги, якою ми прийшли, те сяйво чомусь іскрилося яскравими фіолетовими сполохами. Дуже дивно. На нежить заклинання мало відреагувати зеленим, у крайньому випадку, жовтувато-багряним відтінком, якщо причетна темна магія. Але фіолетовий колір мені ні про що не казав.

– Як гарно! – захоплено прошепотів Ратмир, і, зовсім забувши про щойно отриманий урок, кинувся до краю болота, простягаючи руки вперед... Ногами в повітрі він бовтав, мабуть, ще секунд п'ять точно, поки до нього, нарешті, дійшло, що з місця він не рухається. Збентежено глянув на мене, потім на землю, що знаходилася ліктів зо два від його ніг, на край болота, що все ще світився, і приречено зітхнувши, похмуро завис, опустивши руки долі.

– Вибачте. – буркнув, з незалежним виглядом задираючи носа догори. – Це все ваше свічення збило мене з пантелику.

Я скептично хмикнув і клацнув пальцями, деактивувавши заклинання. Лицар не встиг згрупуватися і мішком бухнувся на землю, добряче приклавшись п'ятою точкою. Я добряче задумався: ситуація була незрозуміла, і треба було вирішувати, як діяти.