Читати книгу - "Зоря на болоті, Nadya Michaels"

– Ми нікого не бачили й нічого не знаємо. — Швидко промовив Ратмир, отримавши після цього болісний тичок по коліну від грумля.

– Сумніваюся, що душа прекрасної Естрелли досі блукає землею. – Промимрив я, відчуваючи, як під шкірою пробігають натовпи крижаних мурашок від похмурого погляду нежиті. – Як не сумно усвідомлювати, ви навряд чи зможете відшукати її на цьому світі.

Обличчя примари спотворила сумна гримаса, все тіло покрилося дрібними брижами, наче водяна поверхня під впливом вітру. Здавалося, ще трохи – і він розчиниться у повітрі. Проте сталося несподіване.

– Не зовсім так. – Тихо сказав грумль, підійшовши до самого краю болота. – Подивіться туди.

Праворуч від центру трясовини, там, де моє заклинання віддавало фіолетовими сполохами, повільно розгорялося біле свічення, утворюючи воронку. З її центру з'явилася людська постать, поступово набираючи обрисів прекрасної дівчини, побачивши неземне обличчя якої, навіть я пропустив удар серця. Не інакше, богиня спустилася з небес! Вона підпливла до краю води, не в змозі переступити на сушу і в розпачі простягла руки до темної фігури Князя, який, як не силкувався, не міг зробити ні кроку зі стежки. Між ними було десь ліктів п’ять вільного простору – так мало і так багато для втрачених душ.

– Як сумно. – Прошепотів лицар, стираючи скупу сльозу. – Ніколи їм не бути разом…

Вуста примар щось беззвучно шепотіли, напівпрозорими обличчями котилися яскраві, наче зірки, сльози.

Видовище заворожувало: ніби світло й темрява намагалися злитися воєдино... Проте, хоч як гарно це все виглядало, а сенс був зовсім інший: дві зламані за життя і навіть у посмерті долі. Я трохи подумав. Зрештою, магія у світі існує для того, щоб змінювати звичний стан речей. Це, звісно, не моя спеціалізація, але все ж таки... Небо на сході починало потроху світлішати, і якимось шостим почуттям я розумів, що іншого шансу у цих двох уже не буде.

Я підійшов до Князя, нахилився і наскріб на стежині неподалік нього трохи землі. Примари дивилися на мене з дивними виразами на обличчях – сумішшю недовіри, розпачу та надії. Зосередився, перекочуючи в долоні запорошені грудочки. Губи самі собою шепотіли слова, вплітаючи в зібраний ґрунт частинки примарної матерії та зовсім небагато моєї життєвої сили. Коли останнє слово заклинання застигло в глибокому повітрі, я кинув жменю отриманої субстанції туди, де закінчувалася стежка. Спочатку нічого не сталося, а потім… з'явився міст. Сплетений із землі, перевитий синьо-золотими нитками потойбічних енергій, він з'єднував болото і доріжку. Першою на нього ступила Естрелла, потім Князь. Вони справді йшли – дуже повільно, наче долаючи якийсь опір, – але все ж ішли. Десь на середині мосту руки привидів нарешті з'єдналися. Пролунало єдине щасливе зітхання і дві постаті – світла і темна – злилися в одну яскраву зірку, що злетіла вгору над болотом. Вона трохи повисіла над нами, розливаючи нестерпно яскраве тепле сяйво, а потім зникла у вишині.

– Ну от і все. – Втомлено пробурмотів я, відчуваючи спустошення – адже не кожен день віддаєш п'ять років свого життя. – Пішли спати.