Читати книгу - "Зоря на болоті, Nadya Michaels"

– Дуже давно, багато століть тому у цих місцях оселився багатий та знатний пан. Він придбав майже всі землі на півночі нинішнього Прикордоння – великі луки, родючі поля, Старий ліс – той, що на сході, а також мідні шахти на північному заході. А тут неподалік, де нині теж розрослися дерева, збудував замок, поряд з яким стояло велике місто. Кажуть, два сучасні села – Охмир та Залісь – це все, що від нього залишилося…

– А Князь цей сам був із Сутінкових земель? – Перебив мене лицар, пожовуючи – яка гидота! – шматок пожухлої болотної трави.

– Ніхто не знає, звідки він був родом. – Похитав я головою. – А Похмурим його прозвали за похмуру вдачу. Мало хто міг похвалитися тим, що Князь удостоїв його розмовою. Він був сам собі на думці, з підданими ж спілкувався здебільшого через управителя… А потім сталося те, про що люди забути й досі не можуть. Згодом почали казати, що Князь бавиться забороненою магією. Мовляв, біля замку можна знайти останки тварин і начебто навіть людей. А отже, швидше за все, правитель приносить жертви Одвічному Хаосу і Забороненим Богам... – На цьому місці Ратмир, немов вразлива дівчина, ахнув і, округливши сині очі, притис руки до грудей.

— Так ось, — продовжив я, — люди, які й так не дуже спілкувалися з Князем, стали обходити його замок десятою дорогою. Управитель не міг навіть прислугу найняти – ніхто не погоджувався знаходитися поблизу «страшного чаклуна». Зрозуміло, втративши терпіння, правитель вирішив сам з'ясувати причину такої кричущої нешанобливої ​​поведінки і розставити всі крапки над «і» – тим більше, що він таки був тут господарем. Осідлавши коня, Князь виїхав у місто. Кажуть, він був дуже гарний, але настільки холодний і гордовитий, що його врода не приваблювала, а навпаки, викликала страх, так що люди в паніці кидалися геть від нього. У місті, князь попрямував до градоначальника, щоб викласти свої претензії. Але всі слова так і залишилися несказаними, лишень він увійшов до будинку міського голови. Двері йому відчинила небаченої краси дівчина: невисока, тоненька, з золотим волоссям до пояса і світло-блакитними, немов літнє небо, очима. Начебто її звали Естрелла, що в перекладі з давньої мови означає «Вранішня зоря»…

– І вони закохалися одне в одного! – Захоплено перебив мене Ратмир. – Князь забрав її до себе в замок, вони зіграли весілля, жили довго й щасливо та померли в один день!

Я скептично підняв брову.

– Ти, здається, начитався жіночих романів. – Сказав я з усмішкою. – Так, Князь був вражений красою дочки градоначальника, проте ні про яке одруження не йшлося. Тоді соціальному статусу надавали набагато більше значення. Щоб стати дружиною князя, треба було народитися у титулованій сім'ї. Тож, в ультимативній формі він зажадав, щоб наступного ж вечора дівчина прибула до нього в замок, щоб… гм… повечеряти разом.

Лицар покрився червоними плямами від праведного обурення. Чесно кажучи, не думав, що юнаки у його віці бувають настільки вразливими.

– Негідник! – Процідив він крізь зуби.

– Так, так. – Кивнув я і продовжив:

– Звісно, ​​градоначальник чинити опір прямому наказу господаря всіх цих земель не ризикнув, проте донька його виявилася не з заячого пуху. Втекла з дому напередодні відбуття.

– Так! – вигукнув Ратмир.

Я закотив очі і поспішив його засмутити:

– Знайшли. Кажуть, на півдорозі до Старого лісу її перехопив один із стражників Похмурого Князя і таки відвіз до нього… на вечерю. А наступного дня дівчина з'явилася на порозі батьківського дому ледь жива, бліда і виснажена, наче голодувала щонайменше місяць... Того ж вечора Естрелла померла.

– Як же так! – Схопився юнак за волосся, так що я злякався, що він його все собі повисмикує. – Несправедливо!

– Ось так само, мабуть, подумали й городяни. Зібралися всі чоловіки, взяли зброю, у кого яка була, смолоскипи, амулети – все за стандартом – і рушили до замку Похмурого Князя… Під лютим натиском людей вся його варта розбіглася. А Князя з того часу не бачили… живим. Ходили чутки, що його спалили на величезному багатті прямо у дворі власного замку. Однак це ще не все. Минув деякий час і місцеві почали розповідати моторошні  історії про те, як на зарослій стежині, що веде до руїн старого замку, зустрічали темну постать з блідим обличчям і пронизливими, сяючими в тумані як дві вуглини, очима – то привид Князя блукає по околицях і шукає нових жертв для своїх ритуалів. Подейкують, що багато хто після зустрічі з примарою пропадав безслідно. Звідси й пішла місцева приказка: «Вирушити на вечерю до Похмурого Князя».