Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Принаймні, він – людина. Може, чаклун?

Повільно, спираючись на стіну позаду, я знову звелася на ноги. Чоловік виявився вищим за мене майже на голову. На мене він досі не звертав увагу, тож я зробила обережний крок убік, збираючись тікати.

Може, вони тут самі розберуться, а я піду?..

Незнайомець скосив на мене очі. Мої ноги примерзли до асфальту, коли він похитав головою.

Схоже, ні.

Відвернувшись знову, він витягнув руку в бік монстра і стиснув долоню в кулак. Тієї ж миті горло істоти хруснуло, а крики стихли. Я відскочила ще трохи, коли його важка туша звалилася на асфальт в трьох кроках від мене. Чудовисько більше не ворушилося.

Вітер вщух так само раптово, як і піднявся, але я не переставала тремтіти. Я не могла відвести очей від істоти на землі, незважаючи на явну загрозу, що досі стояла поруч. Однак те, що відбувалося з монстром, привертало зараз куди більше уваги.

Ще недавно міцне жилаве тіло розсипалося на очах разом з одягом. Минуло з пів хвилини, перш ніж від нього лишилася купка білого попелу. Боковий зір вловив легкий помах руки, і попіл розвіявся по вітру, наче його й не було.

Злякано переводячи погляд з незнайомця на спорожніле місце і назад, я зробила ще один маленький крок убік. Стояти так близько до того, хто так холоднокровно убив – нехай і монстра – було лячно. Хтозна, на що ще він здатен?

Чоловік помітив це і повернувся до мене.

– Стій.

– Гаразд, – пролепетала я, відчуваючи, як ослабли коліна.

Я вже бачила це обличчя раніше.