Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

– Я пам’ятаю тебе, – прошепотіла я, вдивляючись у знайомі риси.

Ми витріщилися одне не одного. Я – бо подумки поверталася у минуле. Він – не знаю, чому. Нахмурене чоло трохи розгладилося, а в очах незнайомця промайнуло полегшення.

Я дійсно пам’ятала його. Високого чоловіка, який мене, п’ятнадцятирічну, спіймав на льоту, рятуючи від падіння зі сходів. Я лише дивом не зламала собі кістки, але пощастило – він опинився поруч, і я впала просто йому в руки.

Саме тоді я й зрозуміла, що пора зав’язувати з потойбічними силами – чи як воно там називається.

За останні п’ять років я змінилася – виросла, подорослішала. Заспокоїлася. А от чоловік переді мною, здавалося, не змінився ні на день.

Він досі виглядав на тридцять років і, як і тоді, залишався неймовірно красивим. Те саме чорне волосся, трохи скуйовджене від несамовитого вітру, і виразні вилиці. Ті самі суворі темно-сірі очі. І той самий уважний погляд.

– Хто ти? – спитала я, коли він так нічого і не відповів.

– Асгейр.

Його ім’я і голос нагадували грім, що насувався десь здалеку.

– Асгейр? – перепитала я, ламаючи язик. – Це ім’я чи прізвисько?

– Ім’я, – коротко озвався він, розглядаючи мене так, ніби хотів упевнитися, що я неушкоджена.

– Що ж... – протягнула я, озираючись в пошуках шляхів відходу. – Дякую за... е-е-е... допомогу. Мабуть, я вже піду.

– Я теж пам’ятаю тебе, – раптом сказав він. Довелося зупинитися. – І довго шукав.

Він теж?

– Навіщо? – знову напружилась я.

– Що сталося минулого разу? – спитав він замість відповіді.

– Я впала зі сходів, – машинально відповіла я те, що розповідала кожному, хто питав.

З Асгейром це не спрацювало. Він звузив очі, і, можу заприсягтися, в них заклубилися грозові хмари. Підібгавши губи, я озирнулася туди, де ще недавно стояв монстр.

Мабуть, його не шокує моя розповідь.

– Я дійсно впала. Але мене штовхнули.

– Хто? – трохи втомлено спитав він. Схоже, моя нерішучість починала його дратувати.

– В тому-то й справа, що за спиною нікого не було, – насупилась я у відповідь.

Темні брови Асгейра зійшлися на переніссі. 

– Розкажи мені все.

Довелося розповісти, як п’ять років тому я спускалася сходами під’їзду в домі, де жила з батьком. Я йшла пішки, бо ліфт чомусь не працював. На одному з поворотів я раптом відчула долоню на спині, а наступної миті полетіла вниз. Я не встигла навіть закричати. Лише зажмурилась і зіщулилася, готуючись до удару об тверді бетонні сходинки, але цього не сталося.

Розплющила очі я вже на руках у Асгейра. Він допоміг мені стати на ноги і швидко піднявся туди, звідки я впала – туди, де нікого не було.

Після того випадку я часто спускалася пішки в надії зустріти незнайомця і подякувати за допомогу, але відтоді більше його не бачила.

Сьогоднішній Асгейр слухав мене уважно. Не перебивав, не задавав питань. Коли я замовкла, він примружився, обдумуючи почуте. Потім підняв очі до неба, на якому досі ліниво світило сонце. Воно поволі котилося на захід і все більше розфарбовувало небо в помаранчеві кольори. Темні хмари розійшлися так швидко, що я й не помітила, як це сталося.

Лише тепер я згадала, що ми досі стояли в безлюдному провулку, в якому на мене напали кілька хвилин тому.

Ніби прочитавши мої думки, Асгейр кивнув убік.

– Ходімо, проведу тебе додому. Краще не затримуватися тут надовго.

Його не шокувала моя розповідь? Хоча, судячи з того, що я бачила, він знав, що я не вперше стикаюся з надприродним.

Здивована, я кивнула і мовчки рушила до шумного проспекту на іншому боці від провулку. Щойно ми змішалися з натовпом, який рухався хто куди, я відчула полегшення. Напруга виходила ривками – раз у раз моє тіло здригалося, мов від холоду. Я почувалася дивно, але списувала все на пережитий стрес. 

Мій новий знайомий пильно вдивлявся в перехожих, ніби намагався знайти потенційну загрозу. Помітивши мій стан, він знову нахмурися.

– Що сталося після того... випадку? – спитав він, поки ми проходили повз кондитерську, в яку я любила забігати за солодкою випічкою після роботи. Сьогодні вона лишилася позаду.

– Нічого, – коротко відповіла я. – Все припинилося.

Асгейр скосив на мене очі, і я зітхнула. Пропустивши вперед компанію підлітків, щоб вони не почули зайвого, пояснила:

– Я злякалась, добре? Ігнорувала всі дивні речі, які бачила і чула. І з часом припинила бачити в людях нелюдей.

Насправді ж все було не так просто, як я описала. Довгі місяці я опиралася видінням – розривала кошмари, змушуючи себе прокинутися, відверталася від монстрів, щойно помічала їх у натовпі. Робила вигляд, що нічого не чую. Було страшно, але я домоглася свого. З часом видіння рідшали, а голоси слабшали, поки зовсім не зникли.

Невдовзі ми дійшли до мого будинку. Асгейр хмикнув, обводячи поглядом все навколо.