Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Довгов’язий солдат, який негадано з’явився в квартирі Віри Холодної, теж був з фронту…

– Так що той… чорт приніс санітара, – доповіла Глашка господині.

– По-перше, скільки тобі казати, Глашо, щоб ти так не висловлювалася у моїй присутності, і взагалі у моєму домі (Глашка винувато розвела дебелими руками із закачаними по лікті рукавами: що, мовляв, вдієш, як зірвалося з язика), нечистих не згадувала більше, а по-друге: який… санітар? Звідки… санітар? Чому в мій дім прийшов якийсь там… санітар?

– Звідки він, я не знаю, але казав, що з поїзда, – подивувалася «старша, куди пошлють» господині, що та не може збагнути таких простих речей. – Він із тих, із братів, які за больними ухажують. От і санітар.

– Я маю на увазі, з якого він… поїзда? – вже почала дратуватися господиня.

– Коли санітар, то з санітарного поїзда, вестимо, – кухарка вжила російське слово, хоч зазвичай, будучи родом з Полтави, розмовляла в домі Холодних, як вона сама казала, «тіко по-нашому», себто по-полтавському, і додала, як про щось відоме всьому світові: – Якщо санітар воєнний, то знать, і прибув він із воєнного поїзда, яким ото перевозять больних. Чи то пак, поранених.

– Мені ще тільки санітарного поїзда не вистачало! Чого йому треба?

Глашка подумала-подумала і щиросердо зізналася:

– А дідько його відає! Він мені не доповідав. Тіко сказав: хочу, каже, бачити госпожу Холодну Віру Василівну. А коли людині чого забандюриться… Не інакше, як ваш, Віро Василівно, ще один той… воздихатель. Їх у вас!.. Як на Шарику бліх!

– Гла-ашко?!.

– Тю! Та що я таке сказала? У вас же оцих самих, як їх… поклонників пів-Москви набереться – якщо не більше!

– Гаразд, запроси того, як ти кажеш, воздихателя із санітарного поїзда. У мене усякі поклонники, тільки з санітарного поїзда ще не було.

– A тепера, знацця, будуть.

– Я вже стомилася з тобою балакати! Проси гостя до вітальні. А я зараз вийду. Тільки щось мені неспокійно на душі. Сон сьогодні снився…

– Який? – насторожилась Глашка, яка вважала себе відгадьком снів – і простих, і навіть віщих.

– Ластівочка у віконце билася. А ще тато, як була маленькою і ми жили у Полтаві, бувало, казав, що це…

– Хі-і!!. Точно! – кухарка посміла перебити свою господиню. – Я сама з Полтави, звідки ваш батечко, Віро Василівно, взяв мене ще малою, дак підтверджую: такий сон значить віщує якісь вісті. Ластівка б’ється у вікно, уві сні чи й так – чекай, знацця, вістей!

– Добрих чи…

– Це вже як Господь пошле, – вдалася до дипломатії кухарка. – Йому видніше, що нам посилати.

– Тебе не переслухаєш, – всміхнулась Холодна. – Та гаразд… Чого стоїш?

– А куди я маю бігти? – з готовністю запитала кухарка.

– Не бігти, а запрошуй того санітара. Якщо він із фронту, то неодмінно з якимись вістями. Господи, Господи, хоч би з добрими. Володя на фронті, а там нині…

– Еге, нині Москва чутками повниться, що на хронті кепські діла, – зітхнула кухарка. – Доблесні руські вояки ніяк клятому германцю не всиплять як слід, – і Глашка почовгала запрошувати «того санітара».

До вітальні господиня не зайшла, а вбігла – легка, ніби нечутна і ніби й не торкалася підлоги своїми стрункими ноженятами, вбігла, застібуючи на ходу халат лілового кольору.

– Ви… із санітарного? – до гостя притьмом. – Себто, як я розумію, з фронту? – Придивилась пильніше до солдата в благенькій шинельчині рядового, в обмотках, що обвисли від колін і до черевиків, який м’яв у руках солдатський кашкет з витертою кокардою і, здається, тріснутим козирком. – Саша-а?… Ви?… Котрий Шурко? – посміхнулась і повернулася до Глашки, яка тінню виросла позад неї. – Який же це санітар? Із санітарного поїзда? Та це ж, хоч і в солдатському обмундируванні, Саша… Себто Олександр… Олександр Вертинський – артист, співак, поет і композитор.

– Та дідько їх розбере, – добродушно пробурчала кухарка. – Представився, що санітар із поїзда, то і я так бовкнула.

– Сашо, ви звідки? – повернулась господиня до гостя. – І чому ви сказали Глаші, що санітар із поїзда?

– Перед вами, Віро, і справді той, кого ви назвали санітаром, і зворушений, – Сашко Вертинський, – він злегка і мило гаркавив, і Холодній було приємно слухати його вимову, від якої вона вже почала відвикати. – Артист, співак, поет і композитор. Поет, як казав мені ще Володя Маяковський перед самою війною, – від Бога. А він у поезії розбирається – у своїй і в чужій. Та й Маринка, котра Цвєтаєва, схвально відгукувалася про мої віршовані спроби, а це така вередлива панійка, якій догодити трудно… Крім усього, ще й ваш вірний поклонник. Але й ваша Глаша не перекрутила, коли доповідала вам, що прибув санітар… Я й справді санітар – принаймні до сьогоднішнього дня ним був. І справді я прибув звідти, де терпить крах руська зброя – із прифронтового госпіталю. Як у тих краях кажуть, шпиталю.

– Сашо, ви навіть не уявляєте, яка я рада вас бачити – живим і здоровим. Хоч і в бідній солдатській шинелі, яку ви, сподіваюсь, швидко поміняєте на фрак. Чи на костюм П’єро…

– Ні, Віро, це ви навіть не уявляєте, як я радий бачити вас! Після фронтових злигоднів, після всього пережитого, після просякнутих медикаментами купе, переповнених закривавленими бинтами і стогоном та криками поранених, котрі й уві сні кидаються в атаки з багнетами наперевіс, і раптом… Раптом переді мною диво. Незрівнянна зірка нашого кінематографа, нашого німого синема. І чарівна жінка, яку мені несила забути. Та й для чого, як ви – найбільше моє щастя. І я стою перед вами, артист, співак, поет і композитор, і до всього ж ще й санітар. О, Боже, за віщо мені таке щастя, бачити вас, Віро? Не знаю, чи й заслужив це щастя у Господа.

– Якщо послав, знацця, заслужив, – вставила з-за спини Глашка.

Але гість не звернув на ту репліку уваги.

– Мабуть, тому мені так хочеться казки. Такої собі… глупої, наївно-дитинної. І хоч трохи пестощів. Невже я їх не заслужив? А знаєте, – він все ще говорив збуджено, швидко, не спускаючи з неї захоплених і закоханих очей. – Я йдучи… Ні, я летів сюди на крилах від вокзалу і придумав дорогою вірш. Який присвятив вам.