Читати книгу - "За крок до істини, Ірина Бондарчук"

Покинута будівля, здавалося, дихала своїми таємницями. Анна та Ігор уважно оглядали кожен куточок, намагаючись знайти щось, що могло б вказати на зв’язок із загадковими листами. Стіни, вкриті тріщинами й облупленою фарбою, були вкриті малопомітними символами, що нагадували написи з книги. Анна знову відчула те дивне передчуття — ніби хтось невидимий стежить за ними.

На підлозі між уламками дерева і скла вона помітила тонку металеву пластину. Вона була припорошена пилом, але, коли Анна стерла його, то побачила вирізьблений той самий символ із переплетеними колами. Поруч із пластинкою був маленький шматок паперу, який нагадував сторінку, вирвану з щоденника. Текст на ній був написаний поспіхом, нерівним почерком:

“Ключ у минулому. Ті, хто шукають правду, повинні звернути увагу на час. Почни з Вежі”.

— Вежа? Що це може означати? — запитав Ігор, нахиляючись, щоб краще роздивитися знахідку.

Анна підняла папірець і ще раз прочитала напис. Її думки зосередилися на старій мапі, яку вони знайшли у книзі адвоката. Там була позначена будівля, схожа на годинникову вежу на північній околиці міста.

— Думаю, ми повинні перевірити цю вежу. Це може бути єдиний слід, який нас приведе до чогось конкретного, — відповіла вона, ховаючи папір до кишені.

— Тоді вирушаймо, — сказав Ігор, киваючи в бік виходу.

Їхній шлях до вежі пролягав через густий ліс, який здавався майже незвіданим. Важкі краплі дощу змішувалися з шелестом листя, створюючи напружену атмосферу. Машина, залишена на краю дороги, дозволила їм продовжити шлях пішки. Вежа з’явилася перед ними зненацька, наче виросла з нічого. Її старі кам’яні стіни були вкриті мохом, а годинниковий механізм давно зупинився.

Анна помітила металеві двері, які вели всередину. Вони були наполовину відкриті, іржа з’їла частину петель. Відчинивши їх, вона ступила в темний простір, освітлюючи дорогу ліхтариком. Вежа була майже порожньою, але на першому поверсі стояв стіл, вкритий старими паперами. Серед них виділявся один документ із чітким написом зверху: “Розпочати о 7-й годині”.

— Що це може значити? Розпочати що? — задумливо промовила Анна, розглядаючи документ.

Ігор оглянув інші папери. Більшість із них були невідомого походження: старі креслення, якісь записи, що нагадували облікові книги. Але в самому низу він знайшов карту. Вона була новішою за інші документи, і на ній було позначено кілька місць у місті, кожне з яких супроводжувалося символом, подібним до того, що вони вже бачили.

— Це щось на зразок маршруту, — сказав він, показуючи карту Анні. — Можливо, це вказівки для нас або для когось іншого.

Анна уважно розглянула карту. Одне з місць було зовсім неподалік — невеликий будинок на краю лісу. Вона вирішила, що саме туди їм слід прямувати.

Піднявшись сходами на другий поверх вежі, Анна знайшла ще одну записку, на цей раз заховану в скриньці, що стояла в кутку. Текст був лаконічним, але тривожним:

“Твоїм часом граються. Не дозволяй їм перемогти”.

Ці слова здалися їй прямим попередженням. Вона відчула, як усередині наростає тривога, але водночас і впевненість у тому, що вони на правильному шляху.

На підлозі біля скриньки лежав маленький ключ із вигравіруваним числом “7”. Анна підняла його й показала Ігорю.

— Цей ключ точно пов’язаний із тим документом. Щось має розпочатися о сьомій, але де? — промовила вона, розглядаючи знахідку.

Коли вони залишали вежу, дощ майже припинився, але густий туман почав обволікати місцевість, роблячи все навколо схожим на примарний світ. Анна та Ігор попрямували до машини, тримаючи при собі нові знахідки.

— Чи не здається тобі, що нас хтось веде? — порушив мовчання Ігор.

Анна замислилась. Вона не знала, чи це випадковість, чи чітко спланована гра. Але одне було ясно: у цій справі слідів було більше, ніж вона очікувала.

Коли вони сідали в машину, годинник на приборній панелі показував 18:15. Залишалося всього 45 хвилин до загадкової сьомої години. Попереду на них чекала наступна точка маршруту. Із кожним кроком загадки ставали глибшими, а відповіді все більше ускользали.

Через кілька хвилин руху по вибоїстій дорозі вони побачили силует старого будинку, який нагадував ту саму будівлю з карти. Анна тримала ключ у руці, відчуваючи, як холод металу зливається з її долонею. У будинку було тихо, занадто тихо, ніби всі звуки згасли. Вони відкрили двері, й перше, що побачили, була ще одна записка на столі посеред кімнати. Вона гласила:

“Кожна відповідь має свою ціну. Будьте готові до втрат”.

Слова змусили їх насторожитися. У кімнаті було кілька дверей, кожна з яких, здавалося, вела у ще глибші таємниці. Вони зрозуміли, що перед ними початок справжнього випробування, яке вимагатиме не лише рішучості, але й готовності зіткнутися з невідомим.

Раптом двері позаду них зачинилися із гучним грюкотом. В кімнаті згасло світло, залишивши лише ледь помітне мерехтіння від свічки, що стояла в центрі столу. На стіні з’явилися тіні, які рухалися самі по собі, утворюючи загадкові фігури. Анна намагалася зберегти спокій, але відчуття того, що їх оточують сили, які вони не розуміли, не давало їй спокою.

Ігор підійшов до однієї з дверей і спробував її відкрити. Двері піддалися, але за ними була ще одна записка, на цей раз прикріплена до дерев’яного хреста. Вона свідчила:

“Щоб рухатися далі, залиш позаду страх. Тільки чисте серце знайде дорогу”.

— Що це означає? — запитала Анна, уважно вивчаючи напис. — І до чого тут страх?

Ігор лише похитав головою, намагаючись осягнути зміст. Вони розуміли: цей будинок — пастка, лабіринт загадок, який перевірить їхню силу волі й розум. Попереду на них чекали нові випробування, кожне з яких заглиблювало їх у ще більшу таємницю.