Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"

Ми під'їхали до бару з яскравою вивіскою “Anjo de Fogo” (аnjo de fogo - вогняний янгол португальською) та запаркувалися. Вийшовши з машини, я глянула на вивіску і розсміялася.

— Іронічно. - всміхаючись тихо сказала я.

— Ти про що? - зацікавлено глянув на мене Ел.

— Та так, думки вголос. - я знизала плечима і ми попрямували всередину.

За одним із столиків веселилася компанія, в якій я одразу впізнала Еша та групу Фого. Ел першим підійшов до компанії і, нахилившись, прошепотів щось іншому чоловікові, після чого всі обернулися на мене.

— Привіт! - я трохи зніяковіло махнула рукою присутнім.

— Це правда? - зацікавлено запитав чоловік. - Ти допомогла Азраелю вибратися із засідки копів?

— Так. - я знизала плечима. — Цікаво, ви так дивуєтесь…

— Хм.. - компанія переглянулась. - Сідай до нас. Я Пауло.

— Кіра. - я посміхнулася і присіла за стіл до десяти чоловіків та дівчат, одягнених повністю у біле. 

— Кіро, ти місцева? - запитала в мене одна з дівчат.

— Не зовсім, - я посміхнулася, приймаючи келих із коктейлем. - Я була в Бразилії близько... Еш, скільки, років десять тому? – я подивилася на хлопця.

— А ти сама звідки? – продовжила дівчина.

— Важко сказати. - я знизала плечима. - Можу сказати, що весь світ мій дім.

— Ти сказала, що була в Бразилії десять років тому? - спитав Пауло. – Скільки тобі років?

— Як неввічливо. - я посміхнулася і відпила коктейль, уникаючи питання.

— Кіро, не применшуй досягнень! - засміявся Еш. - Вона не просто “була в Ріо”, а відродила вуличні перегони у Бразилії після стількох років заборон і переслідувань!

— Еш, ти перебільшуєш. - я засміялася. – Це була загальна заслуга.

— А як ти викрала поліцейські машини, огородивши вулиці для траси щорічного заїзду? - не вгамовувався хлопець. - А потім зникла! Але ж це було геніально!

— Так, моя геніальна ідея не сподобалася бразильській владі. – я посміхнулася.

— То ти говорила про бразильську в'язницю не з чуток? - здивовано глянув на мене Азраель.

— Ні, нарі (naur - вогонь,вогник високою валірійською, на яку я іноді вже переходжу автоматично після життя з гідрами), я копам не трапляюся. - я засміялася.

— Що? - здивовано глянув на мене Ел, але його перебив Пауло.

— Кіра, дякую, що допомогла Елу. - він кивнув, піднявши келих, на що я кивнула у відповідь. - Скажи, що ти робиш у Ріо?

— Приїхала на карнавал. - я знизала плечима. – А ще відпочиваю від друзів.

— Що це за друзі, від яких треба відпочивати? - засміялися всі за столом, і я підхопила загальний настрій.

— О, ця історія потребує більше одного коктейлю. - я всміхнулась. - А звідки тут Фого? Ви щось типу угруповання?

— Ми, можна сказати, сім'я. - посміхнувся Пауло. - Раніше ми жили в глибині Бразилії, і не так давно перебралися до Ріо.

— О, це моя улюблена пісня! - дівчина поруч зі мною засміялась і встала, попрямувавши на танцпол. 

Я помітила, як Ел посміхнувся і простяг мені руку, запрошуючи до танцю. Це буде гарний вечір…

Я розпустила волосся і розчинилася в музиці, а хлопець рухався у такт усім моїм рухам. Пізніше до нас приєдналися інші Фого, ми всі танцювали у світлі ліхтариків. Я глянула на Ела і, посміхнувшись, обняла його за шию. Не знаю, скільки ми танцювали і чи казав за мене алкоголь у моїй крові.

— Азуріан (король-фенікс валірійською), мені потрібно подихати. Вийдемо? - прошепотіла я йому на вушко.

— Звісно. - усміхнувся мені хлопець і, ніжно взявши за руку, вивів мене з юрби на вулицю.

Вийшовши, я вдихнула нічне повітря.

— Люблю це місто. – я посміхнулася.

Слідом за нами на вулицю висипались й інші Фого. Ел підійшов до мене, закурив і простяг мені пачку. Я кивнула і взяла собі сигарету.

— Тобі не холодно? - дбайливо запитав хлопець.

— Ні. - я посміхнулася, глянувши на хлопця. - Слухай, а як давно родина Фого живе у Бразилії?

— Дуже давно. Наш рід один із перших у цій країні. – відповів Ел.

— Я чомусь так і думала. - я хмикнула і знову відвернулася, затягнувшись цигаркою.

Глянувши на руку, я побачила сповіщення на коммунікаторі, з фотографією нашої компанії зі сторони та коротким повідомленням: “Розважаєшся? Приходь сама, або ми їх вб'ємо.”.

Фиркнувши, я опустила руку і зробила ще одну затяжку, дивлячись у бік, звідки було зроблено фото. У темряві стояв чоловік, дивлячись на нас. Коли наші очі зустрілися, він кивнув і пішов униз вулицею.

— Хто це? - насторожено спитав Ел, простеживши за моїм поглядом.

— Незакінчена справа. - мало не прогарчала я, викидаючи цигарку. – Мені треба йти.

Відвернувшись, я швидко пішла слідом за чоловіком униз вулицею. Пройшовши пару кварталів і завернувши за ріг я потрапила в оточення найманців Золотого Кільця в цивільному одязі, чиє замовлення ми з Пазурями Дракона нещодавно зірвали.

— А ось і юне дарування Пазурів Дракона, чий рот не затикається! - засміялися найманці.

— Ви можете загрожувати мені, - я озирнулася на всі боки, рахуючи супротивників і готуючись до бою. - Це ваше право як самогубців. Але загрожувати моїм друзям не маєте права. Вони вам нічого не зробили.

— То це твої друзі?! - один із найманців нахабно засміявся. - А ми то думали що просто товариші по чарці! Ну тепер ми їх точно вб'ємо, після того як розберемося з тобою!

— Що, одинадцять на одну дівчину? - я посміхнулася, зібравши волосся. - Іншого від вас, імбіцилів, я і не чекала.

— Хлопці взяти її живою. - скомандував командир загону. - Ми з нею ще розважимося.

Більше не було слів та підколок, почався бій. Я відскочила вбік від першого найманця і прослизнула під захватом другого, вдаривши того кинджалом у бік, як мене відкинуло в сторону. Я побачила як один за одним найманці падають, а у них із шиї стирчать дротики. Вставши, я спостерігала за найманцями, між якими проносилась тінь. Проскочивши вперед, я схопила ватажка і відтягла вбік. Швидко просканувавши його спогади, я вирубила чоловіка. За мить до мене підбіг один із Фого.