Читати книгу - "Апокаліпсис, Олександр Гребьонкін"

Але мені пора було рушати в дорогу.

Маріела лила сльози. Вона запевняла, що не зможе жити без мене, що вона  одна-однісінька на всьому білому світі. Після того, як закрився консервний завод, дівчина залишилася без роботи і змушена була заробляти у креольському ансамблі у прибережних ресторанчиках. Там її і помітили американські моряки. Сальні жарти, поплескування по спині, принизливі прохання, наполегливі залицяння, стали образливою буденністю.

Маріела часто ходила у гавань. Сиділа на причалі, бездумно дивилася на тиху синю воду і давала волю сльозам. У неї був брат Санчо. Але він пішов працювати на цукрові плантації, і про нього давно нічого не було відомо.

 Я не міг уявити без цієї чорноокої дівчини подальшого життя. А вона зі сльозами на очах говорила: «Ох, мій боніто Педро, я зовсім одна! Забери мене з собою!»

Я розумів, що ми не в змозі розлучитися, і став благати Якова, який мав вплив на капітана, взяти Маріелу на пароплав. Вона може виконувати будь-яку роботу!

Після різних труднощів і залагодження формальностей, нам все ж вдалося поїхати разом. І ось ми стоїмо на палубі  міцно обнявшись, і солоний морський вітер пестить наші обличчя!

***

Ми оселилися в нашому містечку.

Коли я повернувся, батька вже не було в живих. Гіркота від втрати батька трохи пом'якшувалась тим, що моя кохана була поруч. Найбільше я переживав того, як моя мати прийме іспанку. Але мої хвилювання виявилися марними! Мати ласкаво ставилася до Маріели. Своїм веселим характером іспанська дівчина викликала симпатію у всієї  моєї рідні. Вони назвали її Марією.

Поступово Марія-Маріела опанувала нашу мову, хоча говорила з акцентом, роблячи багато жестів. Вони з матір'ю зайнялися господарством, працюючи на нашому маленькому городику.

Я залишив море, але дуже сумував за ним, так само, як і Маріела. Ми часто плавали по річці човном, купалися, ловили рибу. Я з захопленням розповідав Маріелі про «морські баталії» нашого дитинства, вона сміялася, але часом в її очах проглядав смуток. Вона тужила по морю, по сонячній Аргентині, по зеленим пальмам і лазуровому прибою, а наші осінні дощі викликали у неї глибоку печаль.

А от снігу вона раділа! Для неї білі снігові пластівці, замети великі, наче ведмеді,  льодяна, ніби скляна, річка, були наче диво! З легким вереском вона каталася по льоду, грала в сніжки і легко дихала свіжим морозним повітрям, що пахнув димом пічних труб і свіжовипраною білизною.

Особливо важко доводилося Маріелі з її вірою. Вона була католичкою, а в тридцятих роках у нашій країні католицькі храми були зачинені, багато ієрархів опинилися в таборах. На всій європейській території країни католицьких священиків ледве налічувалося двадцять чоловік. На щастя для дівчини один з таких священиків жив у сусідньому місті.

Час від часу Маріела їздила на моління в його таємну громаду, але ми з мамою, як могли, відмовляли її від цих поїздок. Тим більше по країні проходила шалена атеїстична пропаганда і до кожного віруючого ставилися з підозрою. Маріела лагідно і спокійно переконувала мене в необхідності, хоча б час від часу, нехай і в домашніх умовах, в думках своїх звертатися до Господа, але я тільки посміювався над її забобонами. Чи знав я тоді, як саме життя спростує мої помилки?

 В ті роки я вже щосили працював на невеликому заводику сільськогосподарських машин, побудованому в одну з п'ятирічок. Незабаром у нашій родині сталося поповнення - народилася чудова донечка, яку ми назвали Лаурою. Чорнява, з вічками горіхового кольору, як у мами. Ми розгорнули господарство, купили корову, і наша мала росла і радувала нас. Заповітною нашою мрією було побувати біля моря, подихати його повітрям, попірнати у барвінкових хвилях. Назбиравши грошей, ми, на шестиліття Лаури, поїхали до Євпаторії.

Довгоочікуване море відкрилося перед нами в сліпучій блакиті. Південний вітер приніс з моря великі лілові брижі. Ми думали, що наша маленька донечка злякається важких, темно-зелених хвиль, але Лаура бігала біля самого прибою, раділа чайкам і міцному свіжому солоному вітру.

Море запаморочило голову Маріелі. Ми, немов два дельфіни, гралися на хвилях, а ввечері дихали морським повітрям, втрьох сидячи на березі, і вітер розвіював наше волосся.

Ласкавим травневим ранком ми вийшли з дому дуже рано. Море було спокійним, і ми хотіли вийти на шаланді зі знайомим рибалкою, половити скумбрію.

***

Але щастя ніколи не буває безкінечним, і доля приготувала нам страшні випробування.

Звістка про початок війни, немов батогом, боляче хльоснула нас... Я дуже переживав за матір, яка залишилася одна на господарстві.

Пам'ятаю, виїжджали ми із великими труднощами. На вокзалі була метушня, біля кас - тиснява і квитків не дістати! Нам продав квитки циганкуватого виду спритний хлопець - він брав дорого, але обіцяв, якщо необхідно, дістати ще...

Ми їхали, спостерігаючи навколишній світ: іншими стали пейзажі за вікном, дерева немовби завмерли у тривожному очікуванні, гірко плакали птахи, небо покривалося чорними хмарами, за якими миготіли примарні спалахи червоної заграви ... Обличчя у людей були тривожними, очі жінок блищали від сліз.

Повістка з військкомату не змусила себе довго чекати...