Читати книгу - "Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна"

Ось так усе почалося, і саме тому вже місяцем пізніше…

Кидай зерня повідомлення

…я йшла колієм і декламувала:

                            Стоїть гора серед гаю,

                            Для чого – не знаю.

                            Скотилася з гори сливкою,

                            Обернулася дівкою.

Я, п’ятдесятирічна, трохи калічна Алка Бобильова, йду, прикульгую, колієм із Добратич на Будку, по розпечених літнім світилом шпалах, шкандибаю поміж двох нагрітих ним же рейок. Сьогодні я відчуваю, що час до мене приязний. Наш колій прокладений ще за царя – і має приблизно такий самий вигляд, приблизно так само використовується. Вранці та ввечері котиться по ньому дизель-поїзд сполученням Брест – Влодава (хоча до Влодави, яка опинулася на польському боці кордону, він давно не доходить, доходить тільки до Томашовки), а близько полудня електровоз протягає невеличкий вантажний потяжок. Доки Добратичі не набули на картах Білгеодезії позначку нежил., діти, які приїжджали до бабусь на канікули, обов’язково вибігали до колію помахати потягам – і машиністи обов’язково висвистували їм вітання навзаєм. На дрібний гравій колію напливають з лісу хвилі порослі молодих бар’яків, очитків, лугової гвоздики. Пахне смолою шпальною та бар’яковою, чебрецем, гарячим піском. Буває, я легко говорю віршами. Зараз саме така часина. І хоча говорити мені немає з ким, я розмовляю сама з собою, дурію, веселюся.

                            Встала, стрепенулася,

                            Хороше впранулася.

                            Сіла на загату —

                            Купила собі хату.

У целофановому пакеті, завернутому в полотняну торбину, що схована в маленьку торбочку, покладену в велику торбу, я несу з собою 20 тисяч доларів готівкою. Гешефти та гештальти. Саме стільки коштує Будка, яку ото сьогодні я собі купляю. Будка, любов моя. Перша нерухомість, яку набуваю я в свої п’ятдесят для себе, – саме я, саме для себе; бо раніше або я набувала для когось, або для мене хтось.

                            Хтось когось просив купити

                            Як не хату, то хоч квіти.

                            Не квітків, а не хатів

                            Хтось комуся не купив!

Так чи так, зерня повідомлення Зорі-над-Бугом впало на плідний ґрунт.

«Будка» – це місцева жаргонна назва оселі біля залізниці. Виникла вона з давнього польського бюрократичного терміна: за Польщею «будками клейовими» називали типове службове житло для сімей залізничників – будинки, що стояли безпосередньо біля колії. Одна така «будка колейова» – наша – неподалік Добратичей, на сімнадцятому кілометрі залізниці Брест – Влодава. Ми називали її просто Будкою. Кам’яний, побілений дім на дві квартири, з господарськими будівлями у вигляді клуні та обори, з лавками біля дому та старим садом, де яблуні більше подібні на дуби, з флігелем, у якому зберігався різний залізничний інвентар.

У часи мого дитинства тут жила «колійова» Жоська та її діти – Тоня та Тарас. Ми з Влянкою бігали до них щодня, щодня ж Тарас і Тоня прибігали до нас. Багато що зв’язано в мене з Будкою. Саме на Будці вперше в житті, в сім років, я покоштувала горілку, яка за тридцять років по тому довела мене до алкоголізму… Тарас тут одного разу врятував мені життя, оборонивши від Мухтара. Сліди зубів цього вовкодава досі в мене на шкурі м’якого, говорячи інтелігентно, місця… Після сім’я їхня кудись з’їхала… Де віте13 тепер, Тарас і Тоня?

Хоча цю Будку побудували поляки під час санації, але чула я, що й за царським часом, і навіть раніше, тут стояла хата, де одвіку жила якась сім’я, вроді би якоїсь Наталки Чорної-Книги; але докладно я про це мало знаю; можна буде в Оксанки розпитати.

А взагалі це місце здавна називалося Лисячий Хвіст.

Хвіст, хвіст. Я прислухалася до свистючого слова, куштуючи на смак. Слово з інших часів; із часів, коли дощ імжив над невеличкім полем та неосяжним болотом, над тонкою вбитою стежиною, якою їхав-цокав кінний загін; з часів, коли старі люди були завжди розумніші за молодих; із минулого, яке ми стратили – у всіх сенсах цього слова; відрубали йому голову, підрубали лисові його хвоста. «Миколо, ти відаїш, як кляті москалі на хвіст кажуть? – Ні, а як? – Хво-о-ост».

Н-да уж. А я ще пам’ятаю непідрубані ті часи.

Але нехай, пішли далій. Для чого вернемося назад.

                            В тій норі на горі

                            Точить лис пазурі.

                            Пробігав під мостом —

                            Помахав мені хвостом.

                            То є лис Микита —

                            Три рази дупа бита.

Тепер тут кажуть «хвост» та «ліс» – через «і». З Вікіпедії: «Лис Никита – вымышленный лис из сказки Ивана Франко»… Хто тут пам’ятає тепер про Івана Франка, Тараса Шевченка, про Квітку, значить, Основ’яненка? Хто чув про експресивного Сосюру? Про Стуса? Про Лесю, що отут-о поруч жила? Немає більше ні лиса, ні його хвоста, ні Лисячого Хвоста, а навіть й назва «Будка» доживає. Але це вважається нехтовно дрібним наслідком величного тектонічного зрушення. Не знаємо цих, знаємо інших; не говоримо своєю мовою, то говоримо іншою – стільки й біди.

Так я міркувала сама собі, підстрибуючи по шпалах.

Мені зоставалося до Будки немніжко – садиба вже добре була видна. От тільки перейду невеличкий місток над давно пересохлою річкою – а там ще метрів з триста. Я дрібно перебирала ногами, намагаючись ступати по шпалах. І раптом почула, що хтось плаче – тонко, тихо, як міг би плакати син Марії Сєргуц, героїні роману, який я пишу.

Я спинилася. Що таке? Огляділася. Ніде нікого. Яркий літній день, вітерець колише траву. Раптом хтось покликав мене на ім’я – я здригнулася і знов огляділася. Ніде нікого. То мені почулося, зрозуміла я, – буває таке, коли в літній, обов’язково гарячий день, обов’язково на пустій дорозі раптом чуєш, як хтось кличе тебе на ім’я; кажуть, що то смерть твоя… Гульливий, віршовий настрій мій випарився. Раптом мені показалося, що біля мене щось якби мигонуло; якийсь рух, якийсь проблиск. Але ні, дійсно, ніде нікого. Я стояла якраз біля мостика; з-під його зітхнуло, потягнуло холодом… Мені чомусь зробилося страшно, але я взяла себе в руки, спустилася в долину і зазирнула під мостик. Мостик – то не зовсім мостик, насправді то такий забетонований тунель під колієм, колись по ньому текла річка, а тепер по тунелю могла проїхати, скажімо, легкова машина чи пройти, не нахиляючись, можна було б, але зараз той тунель був абсолютно пустий, я бачила його наскрізь. Нікого й нічого.

Тиша. Раптом мені подалося, що тиша ховає в собі погрозу, і я хутчій-хутчій побігла на Будку. Внутрішній голос казав, що цей випадок – кепська прикмета, яка віщує, що не варто купляти Будку, ще не пізно відмовитися… Але ніяко було перед людьми, з якими домовилася; негарно, так не робиться, буду виглядати дурною.

Мусить, краще б я прислухалася до внутрішнього голосу.

Хоча, за великим рахунком, це б нічого не змінило, скажу я тепер, по всьому.

Що ж, угоду на продаж/купівлю Будки було укладено та підписано, гроші вийняті з пакетів, перераховані та передані вічно