Читати книгу - "Англійський пацієнт"

На караванному шляху між Північним Суданом і Ґізою, котрий називали Сорокаденною дорогою, його знав кожен. Цілитель зустрічав каравани, торгував спеціями та напоями й мандрував між оазами. Він пробирався крізь піщані бурі, загорнутий у свій дивакуватий скляний плащ, із маленькими корками у вухах, і сам собі здавався своєю ж посудиною, цей крамар-цілитель, цей повелитель олій, парфумів і дивовижних панацей, цей хреститель. Він просто заходив до табору й прямував із завісою слоїків до того, хто потребував ліків.

Кочівник сів і нахилився над обгорілим чоловіком. Потім з’єднав шкіряні човники стоп, трохи відхилився й витягнув потрібні пляшечки, навіть не глянувши на них. Повітря повнилося ароматами, коли він відкорковував слоїки. Запахло морем. Іржею. Квітами індиго. Чорнилом. Річковим намулом-калиною-формальдегідом-парафіном- ефіром. Повітря хаотично засмикалося. Ген-ген заревли верблюди, мабуть, вловили пахощі. Цілитель втер у грудну клітину пілота чорно-зелену пасту. Це була товчена павичева кістка, він виміняв її в одному з арабських поселень десь західніше чи південніше, бо знав, що це найкращий лік проти опіків.

Двері між кухнею й зруйнованою капличкою ведуть до овальної бібліотеки. Усередині все здається безпечним, якщо не зважати на велетенську дірку між портретами на дальній стіні — два місяці тому тут стріляли з мінометів. Приміщення призвичаїлося до своєї рани, звикло до витівок природи, вечірніх зірок і пташиного співу. Окрім височенних книжкових полиць тут є канапа, піаніно, накрите сірою тканиною, і навіть голова ведмедя — єдине, що залишилося від опудала. Полиці біля пошкодженої стіни покривилися від дощу, та й книжки набрали води і поважчали вдвічі. Іноді тут з’являлася блискавка, перекреслювала собою килим і піаніно, знову й знову.

У дальньому боці кімнати були колись французькі вікна, але їх давно забили дошками. Якби вони відчинялися, дівчина могла б просто з бібліотеки потрапити до лоджії, а потім спуститися тридцятьма шістьма покаяльними сходинками повз капличку й попрямувати туди, де колись були старовинні луки, а тепер — земля, випалена вибухами фосфорних бомб. Німецька армія, покидаючи будинки, мінувала їх, тож у більшості кімнат, котрі не були вкрай необхідними, як оця, люди задля спокою позабивали двері.

Дівчина знала, яка небезпека чатувала на неї, поки вона прослизала до кімнати в надвечірніх сутінках. Раптово зупинилася, усвідомивши, що, ймовірно, її ваги на дерев’яній підлозі досить для активації будь-яких механізмів. Її ноги в пилюці. Єдине слабке світло просочувалося крізь зазубрену дірку від мінометного обстрілу, котра сліпим оком витріщалася в небеса.

Медсестра витягла «Останнього з могікан», з тріском відірвавши його від суцільної купи зліплених вологою книжок, її навіть у напівтемряві зачаровували аквамаринове небо, озеро та індіанець на передньому плані обкладинки. А потім, ніби в кімнаті був той, кого не варто турбувати, дівчина тихо позадкувала в зворотньому напрямку, стаючи на власні сліди, щоби вберегтися від вибухівки, але начебто граючись, і коли б хтось зазирнув досередини, подумав би, що вона увійшла сюди, а потім її матеріальна оболонка дивним чином зникла. Вона зачинила двері й повернула на місце попереджувальну пломбу.

Згодом вона сіла в алькові біля вікна в кімнаті англійського пацієнта, де з одного боку від неї простяглися розмальовані стіни, з другого — справжня долина. Дівчина розгорнула книжку. Сторінки склеїлися докупи, заклякли тугим жмутом. Медсестра почувалася Робінзоном Крузо, який знайшов затонулий фоліант, викинутий хвилею на берег і добряче висушений сонцем. «Оповідь про 1757 рік». Ілюстрації Н. К. Ваєта[6]. Як у всіх найкращих книжках, тут була важлива сторінка зі списком ілюстрацій і рядок тексту до кожної з них.

Дівчина поринула в оповідання, заздалегідь знаючи, що ось-ось з’явиться відчуття занурення в чуже життя, яке простяглося на ділянку довжиною в двадцять років, її тіло наповниться реченнями та миттєвостями, поважчає, наче голова, в якій причаїлися забуті сни.

Війська понад місяць облягали гірське італійське містечко, котре стояло на варті північно-західного шляху, загороджувальний вогонь сфокусувався на захованих серед яблуневих і сливових садів чоловічому монастирі та двох віллах. На одній із них, віллі Медічі, мешкали генерали. Трохи далі була вілла Сан-Джироламо — колишній жіночий монастир, чиї фортецеподібні стіни з бійницями стали останньою схованкою для німецької армії. Тут розмістилася сотня військових. Коли містечко на пагорбах почало розриватися від пострілів на шматки, наче кораблі під час морського бою, солдати рушили з казарменних наметів, встановлених у саду, до вже й так переповнених спалень старого монастиря. Вибухи зруйнували не лише частину каплички, а й горішній поверх вілли. Коли будинок нарешті перейшов до союзників і вони влаштували тут шпиталь, сходи на третій поверх запломбували, хоча деяким частинам комина й даху вдалося пережити ті моторошні події.

Медсестра та її англійський пацієнт наполягли на тому, щоб залишитися тут, коли усіх інших евакуювали до безпечніших південних територій. Увесь цей час вони страшенно мерзли, бо будинок було знеструмлено. У деяких кімнатах з боку долини бракувало стін. Вона відчиняла двері до них і бачила тільки вкриті листям, просяклі вологою ліжка, котрі змерзло щулилися в кутку. Інші ж двері відчинялися просто на вулицю. Кімнати перетворилися на відкриті пташники.

Вогонь пожер нижні східці ще до того, як солдати пішли геть. Вона принесла з бібліотеки двадцять книжок, прибила їх до залишків дерева і відновила таким чином дві сходинки. Більшість стільців вона спалила, щоб зігрітися. Залишилося ще крісло в бібліотеці, проте воно завжди було мокре, всотувало в себе всю ту воду нічних злив, котра потрапляла до кімнати крізь дірку від мінометного обстрілу. У квітні 1945-го вогню уникло тільки те, що було мокрим. Залишилося кілька ліжок. Втім, медсестра полюбляла кочувати кімнатами разом з матрацом чи підвісним ліжком, деколи ночувала в кімнаті англійського пацієнта, деколи — у коридорі, залежно від температури, освітлення чи вітру. Зранку вона скручувала свій матрац і перев’язувала шворкою. Тепер потеплішало, тож дівчина змогла відчинити більше кімнат, провітрити темні закапелки, дозволити сонячному світлу висушити усю вологу. Часом відчиняла двері й спала в кімнатах, котрі не мали стін. Лягала на солом’яний матрац на краю кімнати і, якщо просиналася від грому чи блискавки, дивилася, як мерехтять зорі й