Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

Пітер методично розгорнув один куток паперу, потім інший, розгладжуючи загини рукою. Клара й не здогадувалася, що прямокутник мав стільки кутів. Вона відчувала, як край стільця врізається в її сідниці. Решта членів журі, які зібрались, аби оцінити представлені роботи, нудьгувала. Клара турбувалася про всіх.

Усі до останнього кутки були нарешті розправлені, і папір можна було знімати. Пітер повернувся обличчям до інших чотирьох членів журі, щоб, перш ніж відкрити картину, проголосити коротеньку промову. На його думку, стислу й елегантну. Коротку, зовсім коротку передісторію… і тут він помітив вирячені очі дружини на її збагровілому обличчі. Пітер знав, що, коли Клара абстрагується, краще не просторікувати.

Він швидко повернувся до картини й скинув брунатний папір, відкриваючи «Ярмарковий день».

У Клари щелепа відвисла. Її голова смикнулася й упала, ніби раптом утратила здатність триматися. Її очі розширилися, а дихання зупинилося. Здавалося, вона на мить померла. Тож ось він який, «Ярмарковий день». Їй перехопило подих. Очевидно, що й інші члени журі відчули те саме. На обличчях половини присутніх можна було прочитати недовіру, більшу чи меншу. Мовчала навіть Еліз Жакоб, голова. Складалося враження, що в неї взагалі напад.

Клара терпіти не могла оцінювати чужі роботи, дотепер це було для неї найгірше. Усю дорогу до Вільмсбурга вона картала себе за те, що переконала Джейн уперше в житті представити свою картину широкому загалу на виставці, де була в складі журі. То був егоїзм? Чи звичайна дурість?

— Ця робота називається «Ярмарковий день», — прочитала Еліз, зазирнувши у свої нотатки. Її надала Джейн Ніл із Трьох Сосен; вона вже давно підтримує мистецьку галерею у Вільмсбурзі, проте власну роботу виставила вперше. — Еліз озирнулася довкола. — Хтось бажає прокоментувати?

— Це чудово, — збрехала Клара.

Інші з подивом поглянули на неї. Перед ними на мольберті було необрамлене полотно, і тема була зрозуміла. Коні походили на коней, корови на корів, люди — на людей, причому не просто на людей, а конкретних мешканців села. Але всі ці фігури складалися лише з ліній і точок. У своїй еволюції вони просунилися від найпростіших зображень хіба що на один невеличкий крок. Із війни між армією контурних малюнків і цими людьми на «Ярмарковому дні» люди з «Ярмаркового дня» вийшли б переможцями тільки тому, що мали трохи більше м’язів. І пальці. Утім, було зрозуміло, що живуть вони лише у двох вимірах. Клара, намагаючись осягнути побачене й не проводити паралелей, розуміла, що картина трохи нагадує перенесений на полотно печерний малюнок. Якби неандертальці проводили окружні ярмарки, їхні ярмарки були б саме такими.

— Mon Dieu![5] Моя чотирирічна дитина намалювала б краще, — сказав Анрі Ларів’єр, зробивши очевидне порівняння. Анрі працював каменярем у кар’єрі до того, як виявив, що камінь розмовляє з ним. І він прислухався. Звісно, що назад вороття вже не було, хоча його родина і мріяла про той час, коли він приноситиме додому принаймні мінімальну зарплатню, а не величезні кам’яні скульптури.

Зараз його обличчя, як і завжди, було відвертим, грубим і незбагненним, але його руки говорили за нього. Вони були підняті в простому й красномовному жесті безсилля, капітуляції. Він намагався знайти відповідні слова, знаючи, що Джейн була другом багатьох присяжних.

— Це жахливо.

Він явно відмовився від боротьби й повернувся до правди. Або це, або його опис буде насправді м’яким порівняно з тим, що він насправді думав.

У сміливих, яскравих кольорах Джейн зобразила ходу перед самим закриттям ярмарку. Свиней можна було відрізнити від кіз тільки тому, що вони були яскраво-червоні. Діти були схожі на маленьких дорослих. «Насправді, — подумала Клара, обережно нахилившись вперед, наче полотно могло завдати їй ще одного удару, — то не діти. То маленькі дорослі». Вона впізнала Олів’є і Ґабрі, які вели блакитних кроликів. На трибунах було повно глядачів, — сиділи й спостерігали за ходою; більшість із них були зображені у профіль, вони або дивилися одне на одного, або одне від одного відвернулися. А деякі — таких було небагато — дивилися прямо на Клару. На щоках у всіх були ідеальні круглі червоні кола, що означало, на думку Клари, здоровий рум’янець.

Це було жахливо.

— Ну, тут принаймні все досить просто, — сказала Ірене Кальфа. — Це брак.

Клара відчула, як її кінцівки холонуть і німіють.

Ірене Кальфа була майстринею гончарного мистецтва. Вона брала шматки глини й перетворювала їх на вишукані витвори. Вона винайшла новий спосіб глазурування своїх робіт, і тепер її розшукували гончарі з усього світу. Звісно, після того як вони здійснювали паломництво до майстерні Ірене Кальфа у Сен-Ремі та проводили п’ять хвилин із Богинею глини, вони розуміли, що припустилися помилки. Вона була однією з найбільш занурених у себе й непримітних людей на землі.

Клара дивувалася, як людина, настільки позбавлена нормальних людських емоцій, може створювати такі прекрасні роботи. «Поки ти б’єшся щосили», — промовив бридкий голосок, що складав їй компанію.

Через край свого кухля вона поглянула на Пітера. У нього на обличчі прилипнув шматок шоколадного кексу. Інстинктивно Клара витерла власне лице й ненароком змахнула волоський горіх собі у волосся. Навіть із цим шматком шоколаду на обличчі Пітер був чарівним. Він вирізнявся класичною вродою. Високий, широкоплечий, наче лісоруб, а не витончений художник, яким був насправді. Його хвилясте волосся вже посивіло, він постійно носив окуляри, а куточки очей і чисто виголене обличчя порізали зморшки. У свої сорок із невеликим гаком він мав вигляд бізнесмена, що вирушив у мандрівку на пошуки пригод. Ледь не щоранку, прокинувшись, Клара дивилася, як він спить, і хотіла заповзти йому під шкіру, огорнутися навколо серця й охороняти його від небезпеки.

Голова Клари діяла, як магніт для їжі. Її важко було уявити без шматочків випічки, як Кармен Міранду[6] було важко уявити без її знаменитого фруктового капелюха. Пітер, навпаки, завжди був бездоганним. Міг лити дощ, скрізь була багнюка, а він повертався додому чистішим, ніж виходив на вулицю. Але іноді, у деякі славетні моменти, його природна аура підводила його, і шматок чогось прилипав до обличчя Пітера. Клара знала, що повинна була сказати йому. Але не сказала.

— Знаєте, — промовив Пітер, і навіть Ірене подивилася на нього, — я думаю, що це чудово.

Ірене пирхнула й кинула багатозначний погляд на Анрі, але той просто проігнорував її. Пітер відшукав очима Клару й утримав на мить її погляд, наче кинув своєрідний пробний камінь. Коли Пітер входив до будь-якої кімнати, він завжди обшукував її поглядом, поки не знаходив Клару. І тоді він розслаблявся. Зовнішній світ бачив високого, поважного чоловіка з розпатланою дружиною,