Читати книгу - "Хто проти суперкрутих"

У сьомих класах я на третьому місці серед найгірших претендентів на дружбу. Це трохи втішає.

— Окей, — кажу я. — Якось піду з тобою на рампу.

Я завжди знаю, коли Нільс усміхається.

Мама каже, що він усміхається від вуха до вуха, і це правда. Його обличчя розділяється ротом ніби надвоє. Очі майже зникають, видно лише дві вузенькі щілинки над щоками. Я навіть з віддалі кількох метрів бачу ту потішну мармизу.

Коли Нільс усміхається, радію усередині. Не закохано млію, а просто дуже тішуся, що він є. Не смію навіть думати, як склалось би моє життя, якби ми не опинилися в одному класі й не стали друзями.

Ні, він не захищає мене в школі від інших. Нільс нижчий зростом і за мене, і за більшість дівчат. Геть миршавий, якщо бути зовсім чесною. Хлопці-однокласники, наприклад, ніколи не кличуть його поганяти в футбол на перервах.

Нільс вважає мене веселою і дотепною. Це добре і дивно водночас, бо коли під час виконання групових завдань я потрапляю у групу наших крутелиць, Теї, Роні та Ширін, то відразу стаю дрімучим тупаком. З мене годі й слово видобути. Я лише фиркаю. Хоч мені це зовсім не подобається. Дівахи сидять собі й переглядають на ютюбі відеоролики, як треба правильно накладати макіяж, а я роблю за них усю роботу.

Та, хай там як, Нільс любить зі мною водитися. По-перше, я не боюся розтуляти рот у його присутності, а, по-друге, завжди почуваюся дотепною. Навіть не знаю, чому воно так. Нільс немов спонукає мене бути собою, такою, як я, власне, є. Тоді вже не так прикро, що інші вважають мене затурканою дурепою. Бо існує на світі принаймні одна людина, яка так не вважає.

Ну, може, не одна, до речі…

Але повернімося до розповіді.

Я зупинилася.

Ми таки дійшли. Ми зуміли. Ми перейшли всю школу цілими й неушкодженими, ніхто не кинув жодного злостивого коментаря мені навздогін! Не кожного дня таке трапляється!

— Я іду відразу в залу, — сказала я.

— Знову забула торбу зі спортивним одягом?

— Як завжди…

Ми перезирнулися і знову хіхікнули.

Я, власне кажучи, не є забудьком. Чи прогульницею. Ніхто й ніколи, як на те, не побачить мене в їдальні разом з Теєю, Ронею чи Ширін посеред уроку математики. Але фізра? Тут я перша!

Нільс рушив до роздягальні.

Я роззирнулася на всі боки. У коридорах усе ще ні душі.

— Нільсе?

— Що?

Він обернувся.

— Просто хочу сказати, що ти не найгірший друг. Хоч і щуплик-малявка.

Не певна, але мені здалося, що він розчулився.

— Побачимося у залі, Аннебіно! — сказав він, усміхнувшись.

Таки розчулився…

Космічна істота

Я, власне кажучи, Анне Беа. Анне назвали на честь бабусі, маминої мами, а Беа — улюблене дівоче ім’я мого тата.

Аннебіно мене називає лише Нільс.

Усе почалося з того, що він подумав, ніби це моє справжнє ім’я. З першого ж дня у школі нас посадили поруч. Ми ніколи раніше не зналися. На щастя, Нільс не такий, як Браґе, той, уперше побачивши мене в дитячому садочку, почав насміхатися. А Нільс нахилився до мене й запитав:

— Ти хто?

Не «як тебе звуть», а «ти хто». Ніби я якесь дивне створіння з космосу, яке раптом приземлилося біля його парти. Мабуть, такою мене і вважав.

— Я — Анне Беа, — відповіла я.

А що тут було ще казати.

Однак Нільс, вочевидь, був настільки вражений космічною істотою поруч, що йому аж мову відняло, і він не дуже розчув мої слова.

Наступного ранку він одразу ж підбіг до мене на своїх тоненьких ніжках-патичках, усміхнувся усмішкою, яка розділяє його личко навпіл, і гукнув:

— Привіт, Аннебіно!

Тепер мову відняло мені.

Виявилося, що його мама розповіла йому, чому я маю такий вигляд, який маю, і він тому перекрутив моє ім’я. Згодом, хоч Нільс уже й знав, як мене звуть насправді, прозиванка причепилася.

Спершу він називав мене так жартома. Та потрохи ім’я прижилося. «Аннебіно, ну будь ласочка, — міг сказати Нільс, коли ми готували уроки. — Як допоможеш мені з матьомою, я навчу тебе стрибати на батуті!» Або: «Невже не можна перемкнути дупу на вищу передачу, Аннебіно?» — коли я надто повільно переходила вулицю. Або: «Молодець, Аннебіно!» — коли я нарешті навчилася стрибати на батуті.

Зрештою, ім’я намертво закріпилося за мною.

Тепер я навіть не помічаю, коли Нільс так до мене звертається. Мама й тато — теж звикли. Вони завжди гостро реагують, якщо діти чи навіть дорослі ображають мене. Але до Нільса ставляться прихильно, знають, що він хороший.

Іноді й самі кличуть мене Аннебіно. Гадаю, навіть не помічаючи цього, але я помічаю. Не тому, що це мене якось зачіпає, просто дивно чути ім’я «Аннебіно» від когось іншого. Це ж він так мене назвав.

Окрім Нільса, лише Маґнусові з «Фьокк Йостін» дозволено так мене називати.

Маґнус має русяві кучері, двох старших братів і є улюбленцем нашої «вищої касти». Коли одинадцятого січня Маґнусові виповнилося дванадцять років, йому зорганізували забаву з дискотекою, музика аж дах зносила; а під сходами до льоху навіть облаштували «цілувальний» закуток. Нас із Нільсом ніхто, звісно, не запрошував, а в школі в понеділок тільки й балачок було, що всю супер-пупер касту сьомих покликали, і навіть декого з восьмого та дев’ятого класу!

Отакий він хлопець!

Я ж, навпаки, постійно, від самого народження, належала до нижчої касти. На мій дванадцятий день народження першого березня з’явився лише Нільс. Я, власне кажучи, і не розраховувала, що прийдуть інші однокласники, тому почувалася не надто розчарованою. Святковий торт належав тільки нам двом, а лакричними «хробачками» так об’їлися, що нас ледь не знудило. Я купила їх трішки більше, ніж треба, бо трохи сподівалася на появу Марі та Ільви-Мерете.

Отака я дівчинка.

Гадаю, ви розумієте, що я і Маґнус не є близькими приятелями.

Хоч нам нечасто випадала нагода поговорити, він мені таки дуже подобається. І сама не знаю чому, бо ж Маґнус вічно водиться з дурбеликами, Бйорном Інґе й Феліксом, не кажучи вже про гламурних зараз — Тею, Роню та Ширін.

Якщо добре подумати, то, мабуть, причина саме в цьому. Хай Маґнус має поганий смак у виборі друзів, сам він зовсім не дурбел. От, скажімо, ніколи не обзивав мене. І ДЦП-Селіну чи Печеного Бірка теж