Читати книгу - "ТаЄмниця Кам’яницІ З ПередмІстя, Роман Олійник (Argonayt)"

Що ж половину справи вже зроблено. Тепер ще потрібно було заохотити чоловіка до співпраці, але для Юлії Володимирівної це видавалося не надто складним завданням. В шкільні роки однокласник Андрій був шалено закоханий в неї і жінка сподівалася, що дещиця цих почуттів все ще жевріла в його серці. А навіть якщо і ні, то її вибір був не випадковим. В юності Кириченко мав славу великого дивака. Поки хлопці-ровесники захоплювалися модними автомобілями, красивими дівчатами, веселими забавами та іншими, легковажними речами, він постійно десь витав між хмарами. Син знаного міського краєзнавця Григорія Кириченко парубок буквально марив минувшиною і здається навіть мріяв стати професійним істориком. Ось хто-хто, а він мусів знати що ж такого незвичного таїться в цій клятій кам’яниці з передмістя.

Зустріч колишніх однокласників відбулася якось по буденному спокійно. Коли Юлія Володимирівна під’їхала в обумовлений час на обумовлене місце Андрій Кириченко вже терпляче чекав на неї. Погода в це осіннє надвечір’я видалася не надто привітною. Весь день небо було вкрите суцільною, темно-сірою ковдрою дощових хмар, з яких час-від-часу на місто сипалася дрібна, колюча мжичка. Тепер повітря помітно похолодало й з’явився неприємний вітер. Тож коли жінка відкрила дверцята свого сріблястого позашляховика чоловік без зайвих слів швидко шмигнув в затишний салон автомобіля.

По дружньому потиснувши руку пані Мартиненко він зробив їй свій перший банальний комплімент:

– А ти не змінилася за цей час що ми не бачилися. Залишилася такою самою чарівною і вродливою.

– Дякую. Ти теж гарно виглядаєш.

Тут жінка відверто кажучи неабияк злукавила. Насправді Андрій  Кириченко і в юності ніколи не відзначався особливою привабливістю. Високий, цибатий, незграбний парубок з обличчям, поцяткованим прищами, був предметом нескінчених насмішок та глузувань серед дівчат їхньої школи. Напевне тому Юлія Володимирівна так і не зважилася прийняти хоча б одне з його запрошень на побачення. Боялася щоб і її не почали брати на кпини через такого недоладного кавалера. Прожиті роки додали колишньому однокласникові зайвих кілограмів в районі поясу і перші пролисини в шевелюрі. Риси його лиця стали ще різкіші, гачкоподібний ніс ніби видовжився, а в очах з’явилися якісь нездорові, гарячкові вогники. Напевне як і більшість чоловіків його віку та статусу зловживав алкоголем. Мужністю, статечністю і імпозантністю, які так цінила в чоловіках пані Мартиненко, тут навіть і не пахнуло.

– То яка в тебе справа до мене? – запитав Кириченко після привітальної частини розмови.

– Андрійку, ти ще цікавишся історією нашого міста? – почала здалеку жінка.

– Ні, – коротко буркнув у відповідь чоловік.

– Чому? – з завмиранням серця запитала власниця агентства «Сузір’я».

– Глузуєш з мене? – в словах співрозмовника почулися неприховані нотки роздратування.

– Та ні. Просто пригадую, що ти колись дуже захоплювався цією темою. Якщо не помиляюся навіть хотів стати професійним істориком.

– Ото ж бо, хотів? – з відчутною гіркотою в голосі промовив Кириченко.

– І що, не вдалося тобі втілити це заповітне бажання? – пані Мартиненко з сумом подумала, що знову потрапила в тупик.

– Чому ж не вдалося, якраз навпаки – спершу все йшло як по маслу. Після школи поступив в університет на історичний факультет, який закінчив з червоним дипломом. Деякий час пропрацював вчителем історії в нашому міському коледжі. Навіть почав писати дисертацію. А потім все враз полетіло шкереберть…

– Що трапилося?

– Пам’ятаєш як кілька років тому у нашій ратуші велися гострі дебати про побудову великого торгівельного центру в середмісті?

– Щось таке пригадую, – знову злукавила жінка яка зеленого поняття не мала про що це їй розказує Кириченко. – Але яке відношення ти до цього всього маєш?

– Пряме. Я тоді очолив гурт активістів, котрі виступала проти цієї авантюри. При допомозі архівних документів нам вдалося, в суді, довести, що капличка капуцинів котру хотіли знести під новобудову має значну культурну та історичну цінність для нашого міста. Під тиском громадськості від цього проекту врешті-решт відмовилися, але про мою участь в протестах не забули. Невдовзі, по надуманих причинах мене звільнили з коледжу, і відкрито натякнули, щоб забув про свою дисертацію. З тих пір я й перестав займатися історією. Зараз працюю простим кочегаром в центральній міській лікарні і цілком задоволений своєю роботою.

– Жаль, – навмисне байдужим голосом проказала Юлія Володимирівна яка вмить відчула фальш в останніх словах співрозмовника. – А я ото хотіла проконсультуватися з тобою в одному питанні. Воно дуже незвичне, можна навіть сказати трохи загадкове. І що найдивніше, ніхто зі знавців історії нашого краю, до яких вже зверталася, не може дати на це запитання задовільної відповіді.

– Якщо не помиляюся, ти займаєшся продажом нерухомості. Припускаю що твоя цікавіть пов’язана з якоюсь будівлею в місті.

– Все вірно, – пані Мартиненко збагнула, що колишній однокласник заковтнув гачок і тепер можна переходити до головного. – Знаєш стару кам’яницю на Вишневій 25, це в передмісті.

– Вперше чую про таку, – відповідь чоловіка неабияк спантеличив, вже налаштовану на успіх власницю агентства з продажу нерухомості.

Юлія Володимирівна подумки розчаровано хекнула. Однак вона не була тою людиною, що приречено опускає руки вже при першій невдачі. Якусь мить поміркувавши вона запропонувала Кириченку: