Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Розділ 2

Дем’ян

Я стояв посеред кімнати Ліди, і вперше в житті відчував, що слова просто зникли. Вони губилися десь у горлі, перетворюючись на важке мовчання. Я, Дем’ян Арський, який проводив десятки переговорів із жорсткими партнерами, який умів знаходити потрібні аргументи навіть у найскладніших ситуаціях, зараз просто стояв і нервово думав, як почати розмову.

"Чорт, скажи хоч щось!" – думав я, намагаючись опанувати себе. Але замість цього тільки ковзав поглядом по її скромній кімнаті. Тут усе було таким простим, таким не схожим на розкіш, у якій я звик жити. Усе в цій кімнаті ніби кричало про її прагнення до простоти, до спокою, до нормального життя, яке я зараз збирався перевернути з ніг на голову.

Я злився. Злився на себе за цю незрозумілу нерішучість, на Еліну за її категоричність і навіть на Ліду, яка сиділа переді мною, така тиха й беззахисна. А найбільше – на ту ідею, яка вкоренилася в моїй голові і яку я тепер не міг відкинути.

Еліна права. Це божевілля. Моя ідея наскрізь просякнута егоїзмом і відчаєм. Але я не відступлюся. Я ніколи не відступаюся. Мені потрібен спадкоємець. Мені потрібен син. І байдуже, яким шляхом він з’явиться.

Я ковтнув повітря, намагаючись зібратися з думками. "Чому це так важко?" – промайнуло в голові. Можливо, тому, що я зараз не вів ділові переговори, не обговорював відсотки прибутків чи контракти. Я стояв перед дівчиною, яка нічого не підозрює, і збирався сказати їй те, що змінить усе.

Лише зараз я зрозумів, наскільки порожнім є життя без сина. Секс, робота, кохання, гроші – усе це втрачає будь-який сенс, коли немає дітей. Коли немає спадкоємця, якого ти можеш навчити всього, чим сам володієш, і передати йому своє ім’я, свою історію, своє життя.

Ми з Еліною кохаємо один одного. Завжди кохали й будемо кохати, незважаючи ні на що. Вона моя фантастична жінка, єдина, кого я бачу поруч із собою. Її успішність, краса, гострий розум – усе це робить її незамінною. Але є одна річ, яка тінню лягла на наше ідеальне життя – її безпліддя.

Ця проблема не зруйнує наші стосунки, але вона вже зіпсувала багато моментів, які могли б зробити нас ще щасливішими. Я пам’ятаю день, коли вперше побачив Еліну. Вона була мов видіння – тендітна, граційна, із сяючими очима. Тоді їй було лише дев’ятнадцять, і вона пурхала по подіуму, як легка пташка. Я дивився на неї і знав, що ця жінка повинна стати моєю.

Вона подарувала мені свою невинність, а я зробив усе, щоб прив’язати її до себе назавжди. Я боявся, що хтось інший виявиться спритнішим за мене, і тому швидко забрав її з того світу, де вона була лише красивою картинкою.

До неї в моєму житті було багато жінок. Достатньо для того, щоб зрозуміти, що стосунки з ними не варті нічого, крім кількох годин у ліжку. Але тільки Еліна – моя руденька, моє "лисеня" – змогла завоювати не тільки моє тіло, а й серце.

Уже п’ять років ми разом. І не просто разом – ми ідеальні партнери. У ліжку, у житті, у всьому. Я ніколи не зраджував їй. У мене навіть не було такого бажання. У моєму колі зраджують майже всі – це вважається нормою. Але я не можу уявити, щоб у моєму житті з’явилася інша жінка. Еліна – моя, і цього достатньо.

Ми дві половинки одного цілого, два пазли, які ідеально зійшлися. Але є одне "але". Ми не можемо мати дітей.

Ми перепробували все. Нескінченні аналізи, дорогі клініки, лікування, навіть штучне запліднення. Я бачив, як вона мучиться, як з кожним новим результатом, кожним негативним тестом, її очі гаснуть. Ми обоє пройшли через це разом, але час не змінює реальності. Вона не може завагітніти.

І тепер я стою перед дилемою. Я не хочу кидати Еліну, навіть думки такої немає. Але мені потрібен спадкоємець. І чим довше я думаю про це, тим більше переконую себе, що я знайду рішення. Байдуже, наскільки божевільним воно здається.

Саме тому я зараз тут, у кімнаті Ліди. Це рішення далося мені нелегко. Я довго обдумував його, аналізував, спостерігав за нею. Ліда – дивна дівчина, але саме ця її дивність і робить її особливою. Я бачив, як вона піклується про свого батька, як жертвує заради нього всім, навіть власною молодістю. Вона ніколи не скаржиться, не шукає легкого шляху. Ліда не зустрічається з хлопцями, працює з ранку до ночі, а її очі завжди відображають тихий сум і силу водночас.

Я помічав, як вона любить працювати з рослинами, як ніжно торкається листя, як із задоволенням доглядає за квітами й деревами. Це не просто робота для неї – це частина її душі. І я знаю, що у Ліди добра душа. Вона щира, справжня, і я впевнений, що саме така жінка здатна народити здорового і сильного сина.

Я бачу її охайність, помічаю, як вона дбає про себе. Її запах завжди такий свіжий – дитячий шампунь із ромашкою. Чому вона ним користується? Цей аромат ніколи не зведе чоловіка з розуму, але він додає їй якоїсь наївної чистоти, яка здається зараз рідкістю.

Іноді вона буває до смішного милою. От як зараз – стоїть переді мною, пряма, як струна, із наляканими очима, але дивиться прямо в мене, не відводячи погляду. Це мене дивує і… захоплює. У ній є щось більше, ніж здається на перший погляд. Така тиха, непримітна, а виявляється, із характером.

– Щось не так? Що за розмова у вас до мене? – її голос звучить трохи напружено, але вона тримається.

– Серйозна, Лідо. Дуже серйозна. Сідай… ми поговоримо, – кажу я, і вона одразу кориться. Сідає на диван, складає руки на колінах, наче школярка перед вчителем.

Я дивлюся на неї і відчуваю, як у голові стикаються сумніви й рішучість. Вона виглядає такою вразливою, такою… невинною. Я розумію, що те, що я збираюся запропонувати, змінить її життя назавжди. Але це мій єдиний шанс. Я не можу відступити.

Ліда

Дем’ян Арський бере крісло й сідає навпроти мене, схрестивши ноги і вперше за ці роки здається по-справжньому зосередженим. Його погляд пронизливий, мов лезо, і це змушує мене ще більше нервувати. Що відбувається? Чому він тут?

Мої думки заповнює паніка. Невже нас із татом звільнено? Можливо, йому не сподобалася наша робота? Або, може, це Еліна вирішила позбутися нас? Але ж ми завжди намагалися бути непомітними, не заважати. Я жодного разу не чула від неї жодного докору чи навіть зауваження. Їй завжди байдуже, що відбувається навколо дому. У неї своє гламурне життя, свої справи.