Читати книгу - "Обережно, тригери"

Я писав це оповідання у серпні 2009 року на острові Скай, коли Аманда, яка на той час ще була моєю дівчиною, хворіла на грип і намагалася відіспатись.

Щоразу, як вона прокидалась, я приносив їй суп і напої з медом, а потім читав уголос написане. Не знаю, чи багато з того вона пам’ятає.

Я надіслав оповідання Гарднеру Дозуа та Джорджу Мартіну для їхньої антології «Пісні кохання й смерті» та відчув неабияке полегшення, коли дізнався, що воно їм сподобалось.

До похмурого моря

Газета «The Guardian» відзначала Міжнародний день води тижнем тематичних оповідань. Я тоді був в Остіні, штат Техас, на фестивалі «South by Southwest», де записував аудіоверсію роману «Океан наприкінці вулиці» та моєї першої збірки оповідань «Дим і дзеркала».

Я думав про театр Гран Гіньоль, про душевні монологи, що їх нашіптували артисти захопленій публіці, та згадував деякі до болю жорстокі історії з «Ньюгейтського календаря». І Лондон під дощем, такий далекий від Техасу.

«Істина — печера в Чорних горах…»

Є історії, які будуєш, і є історії, які конструюєш, а є такі історії, які витісуєш із каменю, відкидаючи все зайве.

Я хотів скласти антологію оповідань, які були б вкрай захопливим чтивом, можливо, з відтінком фентезі чи наукової фантастики, головне — щоб людям було цікаво. Моїм співредактором на цьому проекті став Ел Саррантоніо. Ми назвали книжку «Історії», і це була б непогана назва, якби не вигадали «Google». Але мало було відредагувати книжку. Я мав ще й написати для неї оповідання.

За життя я відвідав чимало цікавих місць по всьому світу, місць, які можуть захопити розум і душу та міцно тримати їх, не відпускаючи. Одні місця екзотичні та незвичні, інші — звичайні. Найдивнішим із них усіх, принаймні для мене, є острів Скай, розташований біля західного узбережжя Шотландії. Я знаю, що я такий не один. Є люди, які, відкривши для себе Скай, ніколи його не покидають, але навіть ті з нас, хто залишають цей туманний острів, відчувають, як він по-своєму вабить та манить. Саме там я найщасливіший і найбільш самотній.

Отта Ф. Свайр у своїх книгах про Гебриди та, зокрема, про острів Скай, описує чимало дивних та маловідомих повір’їв. (Наприклад, чи знали ви, що третє травня — це день, коли диявола вигнали з раю, а тому цього дня непростимо чинити злочин? Я дізнався про це з її книжки про міфи Гебридів.) А в іншій книзі вона згадувала печеру в Чорних Куїллінах, куди будь-хто сміливий може піти і безкоштовно отримати золото, але кожен візит до печери робитиме людину злішою і роз’їдатиме їй душу.

Ця печера та її сили не давали мені спокою.

Отже, я взяв кілька справжніх історій (або історій, які вважаються справжніми, що майже одне й те ж саме) і наділив ними двох чоловіків, помістивши їх у світ схожий, але не ідентичний нашому, та розповів історію помсти та пригод, жадоби золота і таємниць. Це оповідання відзначили премією Ширлі Джексон у номінації «Найкраща коротка повість» («Історії» перемогли у номінації «Найкраща антологія»), а також премією Локус у тій же номінації. Я дуже пишався своїм оповіданням.

Перед його публікацією я мав виступити на сцені Сіднейського оперного театру і мене попросили щось придумати з австралійським струнним квартетом «FourPlay» (це найкращі рокери серед струнних квартетів, вигадливий гурт, навколо якого існує цілий культ): наприклад, щось з ілюстраціями, які б демонструвалися глядачам.

Я подумав, що зможу зачитати «Істина — печера в Чорних горах…» десь за сімдесят хвилин. Мені стало цікаво — а що, якби струнний квартет супроводив моє читання розкішним мінливим саундтреком так, неначе ми в кіно. І що, якби шотландський художник Едді Кемпбел, той самий, що намалював комікс «З пекла» Алана Мура, сценарист та художник мого улюбленого коміксу «Алек» зробив ілюстрації до мого найбільш шотландського оповідання, які б демонстрували на сцені під час мого читання?

Я боявся виходити на сцену Сіднейського оперного театру, але все склалося чудово: моє оповідання прийняли бурхливими оплесками, тож ми ще провели інтерв’ю (яке у мене взяв художник Едді Кемпбел) і я зачитав вірш — також під акомпанемент квартету «FourPlay».

Шість місяців по тому ми виступили знову з кількома новими картинами від Едді на фестивалі в Гобарті, Тасманія, в гігантському сараї перед аудиторією з трьох тисяч осіб, і їм теж сподобалось.

Але тут назріла проблема. Наш виступ бачили лише австралійці. Це здавалося дещо нечесним. Тож нам потрібен був привід, щоб вирушити у світове турне разом із струнним квартетом «FourPlay» (вони чудові музиканти, які знаються на поп-культурі: я закохався у їхню версію мелодії з телесеріалу «Доктор Хто» ще до того, як із ними познайомився). На щастя, Едді Кемпбел взяв свої старі ілюстрації, намалював ще цілу купу нових, а потім переробив текст оповідання так, що вийшло щось середнє між ілюстрованим виданням і графічним романом, який у США опублікувало видавництво «Harper Collins», а у Великій Британії — видавництво «Headline publishing».

Ми, себто я, квартет «FourPlay» та Едді, з’їздили з гастролями до Сан-Франциско, Нью-Йорка, Лондона та Единбурга. У Карнегі-Хол нам аплодували стоячи — краще вже просто не буває.

А все ж, мені досі цікаво — що я написав сам, а що просто чекало на мене, як сірі скелі, що мов кістки стирчать низькими пагорбами Скаю.

Моя остання господиня

Я написав це оповідання для публікації Всесвітнього конвенту жахів. Того року він проходив у Брайтоні. Нині це метушлива, пафосна, прогресивна та захоплива приморська метрополія. Однак, коли я був малим, ми їздили до Брайтона не в сезон, тож нас зустрічало моторошне, холодне і смертоносне місто.

Звичайно ж, ця історія розгортається у тому давно забутому Брайтоні, а не в теперішньому. Вам нічого боятись, якщо ви заночуєте в тамтешньому пансіоні сьогодні.

Історія пригод

Це оповідання мене попросив написати Айра Ґлес для його радіопередачі «This American Life».[3] Воно сподобалося йому, але не його продюсерам, тож натомість мені довелося писати для них авторську статтю про те, що «пригоди — це, звичайно, чудова штука, але регулярне харчування