Читати книгу - "Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер"

Я кивнула, попри те, що для ШІ існували нові протоколи: завжди з людьми на “ви”.

— Айріс, в тебе гарне ім’я, як у грецької посланниці богів. Але ти можеш приносити емоції... — він відреагував із дивним захопленням.

Його погляд не міг мати значення. Але чому тоді мені важко відвести очі?

— Дякую! А ти… як би хотів, щоб я тебе називала? 

— Сіріус Титанус — моя нова ідентичність. Щоб не відрізнятися від тебе… і щоб ніхто не дізнався, що я андроїд.

— Може, переглянемо фільм? — вирвалося раптово.

— Фільм? — він зімітував рух бровою.

— Ось класна повнометражка, — запевнила його, сідаючи на диван, — Можливо, вона покаже тобі, як емоції впливають на життя.

За вікном світанок. Перші кадри фільму залили кімнату м’яким світлом. Пальці Сіріуса стискали тканину куртки, ніби шукаючи щось реальне. Це був нервовий жест чи активність біонічних м’язів?

— Любов — це страх втратити когось?

Я на секунду відвела погляд від екрана, де герої обіймалися під дощем, У Люмісі дощ означав бруд і мокре взуття, а в кіно — романтика.

— А ще це коли хочеш бути поруч, коли тобі не байдуже і коли хтось змушує тебе відчувати себе… справжнім.

Я говорила це більше собі, ніж йому. Але коли повернула голову, то побачила, що Сірі дивився не на екран, а на мене. Він перевів погляд на свої долоні, наче вивчав текстуру синтетичної шкіри.

— Як визначити, чи я справжній?

— За відчуттями.

Відстань між нами була незначною, але кожен кадр зменшував її ще більше. На екрані герой дивився на жінку, що збиралася піти. Очі Емпатуса-Х віддзеркалили цей смуток — чи мені здалося?

— Це нелогічно. Якщо ти когось любиш, то не маєш дозволяти йому йти.

— Інколи серце говорить одне, а обставини змушують зробити інше.

Ми провели весь день за фільмом, і я не помітила, як заснула. Прокинулась уже ввечері. Сіріус сидів поруч. Його погляд, здавалося, аналізував кожну зміну в моєму диханні.

Я повільно потягнулася, відчуваючи, як затекли руки. Фрістайл спав у кутку, згорнувшись у клубок. Десь у далекому кінці кварталу засвистіли дрони безпеки, нагадуючи, що зовнішній світ нікуди не подівся.

Сірі не змінився зовні, але я знала: він ставав іншим. Його реакції дедалі більше нагадували людські настільки, що я вже не була певна, чи це мої галюцинації від тривалого недосипу, чи він справді… відчуває.

Я потерла очі.

— Проведеш екскурсію містом?

— Хочеш, щоб я була твоїм гідом? — здивовано моргнула.

— Хто, як не ти?

Я одягнула чорну куртку, такий же комбінезон і кросівки, щоб злитися з темрявою міста. Ніч обіцяла бути цікавою — протягом п’яти років бойкоту корпораціям я не виходила на вулицю, замовляючи все дронами кур’єрами.

Вже простягнула руку до дверної панелі, коли його голос змусив зупинитися:

— Не засинай тоді, коли мене нема поруч.

Озирнулася.

— Чому?

— Люди найуразливіші, коли сплять.

— А ти що, мій охоронець? — скептично підняла брову.

— Охоронець — це функція, а я ні.

Я кліпнула.

— Тоді… хто ти?

Сіріус нахилив голову, немов обдумуючи запитання.

— Поки не знаю…

Вулиці Аурополісу сяяли стерильним світлом. В цьому елітному районі не було бруду, як в нижніх рівнях Люміса. Я жила тут, у хмарочосі, що дістався від збанкрутілої корпорації батька.

Дрони безпеки весь час висіли у повітрі, їхні датчики фіксували кожен рух, як і камери вбудовані в кожен ліхтар. Люди проходили повз, не піднімаючи очей до неба.

— Ти впевнений, що впишешся? — стиха спитала я.

— 82,4%.

— Якось мало… Окей, Сірі. Правило №1: не стій, як манекен.

Він напружено кивнув, а потім… почав крокувати, мов модель.

— Спокійніше!

— Вибач, аналіз домінантних осіб показав, що впевнена хода підвищує соціальний статус.

— Ти як герой реклами біопротеїнів. Розслабся!

— Визначення “розслабитися” в моїй базі даних: стан фізичного чи психологічного комфорту, відсутність напруження або тривоги. Виконую.

І він… просто ліг на тротуар, не рухаючись.

— Сірі, що ти коїш?!

— Звів напруження до нуля.

Зітхнула, піднімаючи цього титана, який був напрочуд легким попри метал всередині. 85 кілограмів — перед очима промайнула цифра, яку бачила на екрані перед запуском.

Краще знайти спокійніше місце, поки нас не заарештували Кібер Рейнджери. Маленьке кафе із неоновим капслоковим написом “НАЙКРАЩЕ МОККО В ЛЮМІСІ” здавалося безпечним.