Читати книгу - "Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер"

Сіріус моргнув. Він не мав цього робити. Його нейропроцесор не потребував зволоження оптичних сенсорів.

— Навіщо ти це зробив?

— Тобі можна, а мені ні?

Повз нас пройшов дроїд-офіціант, з холодним червоним сенсором замість очей.

— Я не програмувала в тебе цей рефлекс.

— Але я його вивчив.

Ми сіли у віддаленому куточку за столик.

— Навіщо п’єш це, якщо не подобається? — Сірі помітив, що я скривилася.

— Звичка. 

Він підніс мою чашку до своїх губ і затримав її біля них, ніби цього було достатньо для наслідування.

— Я аналізую поведінкові патерни. Чи варто мені зробити ковток, якщо це не матиме жодного ефекту?

Його поведінка була такою милою, що я вперше за довгий час усміхнулася.

— Можеш спробувати, імпланти дозволяють.

Він зробив це — і одразу моргнув.

— Температура 68 градусів. Оптимальна в’язкість. Але ефект на емоційний стан відсутній.

— Вітаю, бро! — я закотила очі, — Ти щойно відчув розчарування.

Він завис, обробляючи інформацію.

— Це… фрустрація?

— Саме так, — я відкинулася на спинку стільця. — Тепер ти на крок ближче до людяності.

— Айрі… — він вимовив це так легко, наче знав мене все життя.

— Лиш не скорочуй.

— Чому?

— Просто… мене так називали лише близькі.

Він усміхнувся — вперше.

— Я вже знаю тебе більше, ніж будь-хто.

Раптом його увагу привернуло щось позаду мене. У кафе зайшли Кібер Рейнджери. Вони безшумно схопили за руки розгубленого відвідувача і потягнули до виходу.

Того громилу зі стертим номерним знаком я вже десь бачила. Якщо не помиляюся, Кейн Рікс — офіцер, який колись зливав дані повстанцям за криптовалюту. Невже він досі при ділі?

На екрані над барною стійкою оголошення: “Громадянин Рей Хромас порушив протокол емоційної стабільності. Повідомте про схожі випадки — отримайте бонусні кредити”.

— Чому всі мовчать?

Я стиснула пальці на чашці й прошепотіла:

— Бояться.

В цей момент до нас підійшов високий чоловік у химерному неоново-зеленому плащі. Його механічне око з тріском сфокусувалося на Емпатум-X.

— Де ти взяв такий біоматеріал? Виглядає дуже кастомно.

Бісова система! Хтось уже зацікавився ним.

— Це… приватна розробка. Не. Для. Продажу, — я намагалася звучати спокійно, але Сірі не зрозумів натяку.

— Моє обличчя створене згідно з естетичними параметрами людини й не є продуктом.

Незнайомець хмикнув.

— Ага… Отже, ексклюзив? Ну, якщо раптом передумаєш…

Він поклав картку з QR-кодом переді мною.

— Сіті-ринок на Пірс 17. Ми скуповуємо все, що унікальне.

Я мовчки дивилася йому услід.

— Він хотів купити мене?

Кивнула.

— Яка ймовірність того, що мене розберуть на запчастини?

— 50%. І ще 50% — використають у власних темних справах.

— Ти ж не продаси мене?

Я схопила картку, стиснула її в кулаці й кинула в смітник.

— Правило №3: навчись брехати, щоб вижити. Навкруги всі лицеміри та циніки.

— І тобі брехати?

— Мені тільки правду!

Перш ніж залишити кафе, Сірі кинув останній погляд на смітник. Я знаю: він запам’ятав це. Може, навіть відчув щось схоже на розчарування в людях.

Ми пішли вузькими вулицями Люміс-Нового. У повітрі — запах переробленого повітря та озону. Неонові відблиски падали на потрісканий асфальт. Під ногами, крізь тріщини пролазили дроти, наче нервові закінчення міста. Десь у провулку почувся звук розрядженого імпланта і лайка власника. Тут жили ті, хто знає, як усе працює… але не ті, хто має владу це змінити — інженери, програмісти та кіберлікарі.

Я вказала на єдиний в місті кіоск з вивіскою “Гаряча випічка 24/7”.

— Купи дві ванільних булочки та велике американо, — пояснила, вкладаючи в його руку готівку.

Сіріус кивнув. Я сховалася за рекламним банером, щоб спостерігати.

Біонік чітко озвучив замовлення. Продавчиня — літня жінка з механічною рукою — підозріло нахмурилась.

— У тебе такі ідеальні вилиці... Це імплант чи натуральне?

— Це… фабрична модель обмеженого випуску.

— Ясно. Сорок люмітів, — пробурмотіла вона, кидаючи булочки в пакет.

Сіріус поклав купюру номіналом в сотню на прилавок.