Читати книгу - "Квіти для Люсі , Лада Короп"

  Відчиняю двері своєї квартири й відчуваю, як холодний вітер проникає всередину, немов намагається витягти з неї тепло. Він лишається за дверима, а я, закривши їх, опиняюся в тиші, яка нависає над кімнатою, як важке покривало. Знімаю пальто і вішаю його на гачок, але навіть цей простий рух не приносить мені радості. Сьогодні вечір, і за вікном уже стемніло. 

Проходжу до кухні, відчуваючи, як порожнеча наповнює простір навколо мене. Кожен крок звучить гучніше, ніж звичайно, і я намагаюся не думати про те, як самотньо мені тут, у цих стінах, які колись були сповнені сміхом і теплом. На кухні стоїть наш сімейний портрет. Дивлюся на нього й сумно зітхаю. Хороший був час... Відкриваю холодильник, намагаючись знайти щось, що могло б розрадити. Але погляд мій зупиняється на порожніх полицях. Пара яблук, шматок сиру — все це не те що мені хочеться. Я згадую, як раніше готувала вечерю для нас з татом, як він сміявся, коли я випадково пересмажила яйця. Тепер залишилося тільки вишукане мовчання. Я кладу руки на стіл і дивлюся у вікно. Небо темне, зірки ледве пробиваються крізь хмари.

 Самотність, як тінь, слідкує за мною, і я відчуваю, як сльози підступають до очей. Чому так важко? Чому кожен спогад про батька асоціюється, з піснею, що закінчилася? Я відвертаюся від вікна і йду до вітальні, включаю світло. Кімната наповнюється м’яким білим світлом, але воно не може розігнати темряву в моєму серці. Я сідаю на диван, обіймаючи коліна, і в тиші чую тільки своє дихання. Ось вона, ця гірка самотність, що заповнює все навколо. Знову намагаюся згадати його голос, його усмішку, але все, що залишається — це порожнеча. Моє серце стискається від туги. Чи зможу я коли-небудь звільнитися від цього відчуття? Чи зможу я знову бути щасливою, не згадуючи про минуле? Відповіді немає, а лише тиша, що огортає мене, як холодний зимовий вечір. 

Знаючи, що мені потрібно розслабитися, я вирішую подивитися фільм. Вмикаю телевізор і обираю щось легке — романтичну комедію "Красуня", яка завжди підіймає настрій. Сідаю на диван, обгортаюся пледом, і вже за кілька хвилин сміюся над жартами головних героїв. 

Але раптом, поки я заглиблююся в сюжет, лунає дзвінок у двері. Я відриваю погляд від екрана і зупиняюся на мить. Хто це може бути? В нашому будинку рідко хтось навідується без попередження. Сусіди зазвичай зайняті своїми справами, а я... я завжди залишаюся сама. Дзвоник знову звучить, і я підводжуся. Відчиняю двері, і на порозі стоїть моя сусідка, Оля. Вона завжди виглядає так, ніби щойно зійшла зі сторінок модного журналу — з ідеально укладеним волоссям і посмішкою, яка може розтопити будь-яку кригу. 

— Привіт, Люсю! — говорить вона, тримаючи в руках два келихи з якимось напоєм. 

— Я подумала, що ти можеш приєднатися до мене. Я зробила коктейлі! Я дивлюся на неї й посміхаюся. Від її присутності моя самотність розвіюється, як дим. Оля завжди привітна. Вона нещодавно поселилася у квартирі на п'ятому поверсі. Можна сказати вона новенька. Мабуть, хоче познайомитися ближче. 

— Привіт, Олю! Це звучить не погано. Заходь! Вона проходить у квартиру, і я відчуваю, як маленький шматочок щастя заповнює порожнечу. Оля ставить келихи на столик і сідає поруч зі мною на диван. 

— Що ти дивишся? — запитує вона, зазираючи в екран. 

— Романтичну комедію, — відповідаю я, знову усміхаючись. — Хочеш подивитися разом? 

— Залюбки! О це ж моя улюблена "Красуня" з Джулією Робертс, — говорить Оля, беручи один з келихів. — Але спочатку, підносьмо тост за дружбу! 

Ми підносимо келихи, і я відчуваю, як у цій миті світ стає трішки яскравішим. Сусідка принесла з собою якусь магію, і я не можу не радіти, що вона тут, поруч. 

— За дружбу! — виголошує Оля, і ми цокаємось. 

Я відчуваю легкий, освіжаючий смак коктейлю, який вона приготувала. Він ніби підкреслює атмосферу безтурботності та радості. Фільм продовжується, але наші розмови стають все жвавішими. Ми обговорюємо героїв, сміємося над кумедними моментами й ділимося своїми думками про кохання та стосунки. Оля розповідає про свій останній роман, який, на її думку, став справжньою трагікомедією. Я також ділюсь своїми історіями, і ми обидві сміємося до сліз, забуваючи про повсякденні турботи. 

— Знаєш, — говорить вона, покладаючи руку на мою, — іноді я думаю, що нам, дівчатам, потрібно більше таких вечорів. Просто сидіти, розважатися і підтримувати одна одну. 

 Киваю, відчуваючи, як її слова відгукуються у моєму серці. Саме це я і хотіла — відчувати зв'язок, відчувати, що я не одна в цьому світі. Що в мене є друзі. 

— Так, я з тобою згодна, — відповідаю. — Це важливо. Інколи життя може бути таким важким, і я щаслива, що ти тут. 

Оля усміхається, і я помічаю, як її очі сяють. Цей момент, цей простий вечір, наповнений сміхом і дружбою, стає моїм маленьким острівцем щастя в океані самотності. Коли фільм закінчується, ми вирішуємо подивитися ще щось, але спочатку наповнюємо келихи сидром, який я відкопала у своєму холодильнику. Оля розповідає про свої плани на вихідні, і я відчуваю, що, можливо, варто спробувати щось нове — відвідати ресторан або піти на виставку. 

— А чому б нам не піти разом? — пропоную я, відчуваючи, як серце стискається від хвилювання.

 Оля радісно киває, і в її очах я бачу ту ж саму думку. 

— Це звучить чудово! Ми продовжуємо говорити ще довго, поки за вікном не починається дощ. Я відчуваю, як відстань, що раніше розділяла нас, зникає. У цю мить я розумію, що дружба — це справжня магія, яка може перетворити навіть найсамотніший вечір у щось особливе.