Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Олівер

— Ну що, Олі, ти готовий до нового життя?

Нік кинув мою валізу в багажник і ляснув кришку, а потім обернувся з лукавою посмішкою.

— Я… готув… Готовий, — я трохи запнувся, але впевнено завершив фразу.

Кір хмикнув:

— Непогано. Скоро зможеш сваритися українською без акценту.

— О, я вже знає…

— Ми знаємо, ми всі чули, як Інга тебе вчила. Але бажано, щоб ти міг говорити не тільки образами.

— Це ти не знаєш, які слова я знаю, — серйозно відповів, викликаючи регіт у своїх друзів.

Я і сам усміхнувся. Після перельоту і довгої дороги, після років роздумів — нарешті я тут.

Їхати в машині з відкритими вікнами, слухаючи місцеве радіо, було дивно. Я усе ще не звик, що тепер це моє місто.

— Ти встигнеш акліматизуватися до завтрашнього барбекю? — спитав Кір, озираючись на мене.

— Я не акліматизуюся до їжі, яка мене уб’є.

— Вибач, але ти не відмовишся.

— А якщо відмовлюсь?

— Тоді тебе нагодують силою.

— Хіба це дружба?

— Це і є справжня дружба, — Нік підморгнув у дзеркало.

Я закинув рюкзак на плече, коли вони вийшли біля багатоповерхівки.

— Отже, це тепер моя квартира?

— Ага. — Нік простягнув мені ключі. — Меблі всі на місці, техніка працює, холодильник не порожній.

— Висока ймовірність, що я щось зламаю.

— Можеш почати з чайника, він мене бісив.

Кір розсміявся, а я роззирнувся, вдихаючи повітря вечірнього міста.

— Завтра сюрприз для Інги?

— Так. Прикинься, що ти зламався і загубився, а потім раптово з’явись.

— Я не знаю, як зламатися, я ж ідеальний.

— Ой, тільки не починай.

Я усміхнувся, закрутивши ключі на пальці.

Мені здавалося, що тільки зараз дійсно повернувся додому.

Я закрив за собою двері й на кілька секунд просто стояв у темряві.

З-за вікна лилося м’яке світло міських вулиць, на кухонному столі блимав індикатор електрочайника, а в повітрі стояв легкий запах нових меблів, змішаний із якимось цитрусовим ароматизатором.

Зняв куртку, кинув рюкзак біля дверей і пішов роздивлятися своє нове житло.

Квартира була… ідеальною. Простора, світла, з величезними панорамними вікнами, з яких відкривався вигляд на нічне місто. Пройшовся кімнатами, торкнувся полірованої дерев’яної стільниці на кухні, провів рукою по спинці шкіряного дивана у вітальні.

Відчуття було дивним. Я жив у Англії довгі роки, але жодне місце не відчувалося як справжній дім. Тут було по-іншому.

Зайшов у спальню й кинувся на ліжко, втупившись у стелю.

«Бляха, я реально переїхав!»

І не просто переїхав. У мене була квартира, у мене були люди, яких я вважав рідними. У меене було… майбутнє.

Ледве встиг підвестися з ліжка, коли телефон завібрував.

— Ну що, як тобі? — голос Ніка був самовдоволений.

— Чесно? Вперше в житті хочу заплатити оренду.

— Ну-ну, не звикай.

Я пирхнув.

— Ти ж не просто так дзвониш.

— Ага. Я тут подумав. Раз ти тепер тут, пора щось робити.

— Звучить так, ніби я безробітний.

— Ну, офіційно ти безробітний.

Я скептично зітхнув.

— І що ти пропонуєш?

— Відкрити компанію. Кібербезпека. Великим фірмам потрібні такі спеціалісти, як ти. Хто ж, як не хакер, краще знає, як захищатися від хакерів?

Я замислився, адже працював сам на себе вже багато років — брав замовлення, тестував безпеку систем, ламав те, що інші вважали незламним. Але компанія…

— Звучить цікаво.

— От і чудово. Подумаємо, що до чого, а поки йди подивись на свій другий подарунок.

— Другий?

— Виходь у гараж.

Сюрприз у гаражі

Спустився вниз і натиснув кнопку, від якої плавно піднялися двері гаража.

На мене дивився Мерседес AMG GT Black Series. Чорний, блискучий, із гострими лініями кузова. Ідеальний.

На капоті лежала записка: «Доведеться ганяти українськими дорогами. Співчуваю. Нік»

Я відчув, як у грудях розливається тепло.

Ковзнув рукою по даху машини й відчинив дверцята. Сів, вдихнув запах нової шкіри, провів пальцями по керму.

Тепер це точно дім.