Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Олівер

Я прокинувся рано, хоча міг би поспати довше.

Сонце вже світило крізь панорамні вікна, місто прокидалося, а я сидів на кухні, пив каву й намагався зрозуміти, чому в холодильнику чотири види сиру, але немає нормального хліба.

Згодом вийшов на пробіжку — стара звичка, від якої я не збирався відмовлятися. Біг уздовж набережної, прислухаючись до нових звуків міста. Все ще трохи незвично, але… приємно.

Після душу вирішив проїхатися на Мерседесі й розвідати околиці. Нік написав, що барбекю буде вдень, тож у мене був час.

Я припаркувався біля кав’ярні на виїзді з міста, взяв американо та сів у машину, щоби спокійно випити каву й подумати, як далі будувати своє життя.

А потім…

Дверцята різко відчинилися, і в авто стрибнула дівчина у весільній сукні.

— Їдь!

Я моргнув.

— Що?

— Їдь, швидко!

Я повільно відставив каву, втупився на дівчину в сукні, яка важко дихала, й трохи нахилився вперед.

— Це… твій авто?

— Що?!

— Ти впевнений, що правильно авто?

— Ой, яка різниця?! Їдь, якщо не хочеш проблем!

Я чесно спробував усвідомити ситуацію.

Дівчина — явно не на своєму весіллі. Лице в неї перелякане, макіяж трохи розмазаний, волосся розтріпане. Щось їй дуже треба, але мій рівень української не допомагав швидко зрозуміти.

— Хвилина. Ти кажеш “їдь”. Це значить ти… викрадачка?

— Яка ще викрадачка?! Це мене викрали!

— О…

Я вже відкрив рот, щоби задати ще одне питання, але вона раптом зойкнула, озирнулася, різко вхопила мене за сорочку й…

Поцілувала.

Точніше, схопила мене, смикнула на себе й заліпила такий поцілунок, що в мене не було вибору — я тільки встиг інстинктивно підхопити її за талію.

П’ять секунд.

Мозок — завис.

Серце — пульсує.

Руки — самі тримають.

Що тут відбувається?!

Вона відсторонилася першою, подивилася на мене й гмикнула:

— Тепер їдь.

Я, усе ще не зовсім розуміючи, що відбувається, натиснув на газ.

Машина рвонула вперед, а я спробував скласти до купи всі події останньої хвилини.

— Ти… поцілувала мене… бо?

— Бо треба було.

— Але чому?

— Ти питатимеш щоразу, коли тебе цілуватимуть?

Я відкрив рот, але потім передумав.

— Окей. Ти тікаєш?

— Так.

— Від кого?

— Від людей, які хочуть мене викрасти.

— Але ти вже сказала, що тебе викрали.

— От саме! Я втекла!

— А…

Я трохи помовчав, роздумуючи над відповіддю.

— Мені треба подумати…

— Їдь і думай.

— Окей. Ти будеш… як це… пояснювати?

— Ти зараз не дуже схожий на людину, яка все зрозуміє.

Я насупився.

— Моя українська не ідеальна, але я умний!

Вона закотила очі.

— Добре. Вони хотіли змусити мене вийти заміж за одного дуже поганого чоловіка.

— А я думав, що всі чоловіки на весіллі мають бути… як це… згодні?

— В ідеальному світі — так. Але мій світ не дуже ідеальний.

Я замовк. Тепер це було трохи схоже на фільм.

— А що тепер?

— Ну, ти мене викрав.

— ЩО?

— Власне, ти тепер виглядаєш як мій спільник.

— Я?!

— А хто ж іще? Ти ж мене не висадиш?

Я важко видихнув і глянув на дорогу.

— В мене один план.

— Який?

— Поїхати на барбекю.

Вона ошелешено кліпнула.

— Що?

— Барбекю. Їжа. М’ясо. Друзі. Дача. Гриль.

— Ти серйозно?!

— Так. Мені треба з кимось поговорити… бо це… — я зробив широкий жест рукою в її бік. — Це дуже багато для мене.

Вона ще раз подивилася на мене, потім розсміялася.

— Ну, гаразд. Хоча б їжа буде.

Я ще не знав, у що вплутався, але одне зрозумів точно: з цією дівчиною мій спокій закінчився.