Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Олівер

Дача Ніка та Інги стояла трохи осторонь, серед високих дерев. Тихе місце, де не було чужих очей, зайвих запитань і, головне, людей, які могли б намагатися викрасти мою нову знайому.

Я загальмував біля будинку, кинув погляд на дівчину. Вона мовчала, нервово стискаючи фату в руках.

— Ти готова?

Вона подивилася на мене так, ніби я запропонував їй стрибнути в озеро з акулами.

— Готова до чого?

— До людей. До м’яса. До моєї неідеальної української.

Вона трохи знизала плечима:

— Це все одно краще, ніж те, від чого я втікала.

Я вийшов із машини й відразу почув голос Інги:

— Олі! Ти що, з неба впав?!

Вона побігла, летячи до мене з таким захопленням, ніби ми не бачилися років десять.

— Сюрприз! — усміхнувся я.

А потім вона помітила дівчину у весільній сукні.

— А це що?

— Не що, а хто! — вставила незнайомка.

Я кашлянув, готуючись до пояснення.

— Це… ммм…

— Його наречена? — припустив Нік, виходячи з будинку з пляшкою пива.

Я захлинувся повітрям.

— Ні!

— А шкода, я вже зрадів! — весело додав Кір.

— Ми не женимося! — вставила дівчина.

— Але ти у весільній сукні, — зауважила Інга.

— Довга історія, — швидко відповіла вона.

— Добре, давайте так: заходимо, їмо, а потім ви нам усе поясните, — розрулила ситуацію Аліса. Інга повела незнайомку до будинку, щоб дати більш зручний одяг. А я помітив маленьку постать і поспішив у тому напрямку, де Макс, син Кирила й Аліси, поважно ходив навколо візочка, в якому спала Маша. Вигляд у нього був серйозний, майже дорослий.

— Ти… охоронець?

Макс навіть не глянув на мене, весь у справі.

— Нє. Я її качаю.

— А-а… — я хитнув головою. — І як… е-е… успіх?

— Спить. Значить, я крутий.

Я не втримав усмішки.

— Логічно.

Макс нарешті подивився на мене, наче зважував, чи варто говорити далі.

— Вона іноді плаче, якщо не качати. А я не хочу, щоб плакала.

Я кивнув, роблячи ковток кави.

— Це… правильно. Ти… відповідальний.

Макс гордо випрямився й ще раз штовхнув візочок. Маша зітхнула уві сні, але не прокинулася.

— Олі. А ти кого качав?

Я підняв брови.

— Кого-кого?

— Ну, коли був малий.

Я задумався.

— М-м-м… Ніхто. Я був малий. Мене… качали.

Макс глянув на мене уважно, ніби вирішував, чи підходить йому така відповідь.

— Ну нічого. Тепер ти дорослий. Тепер можеш мене покачати.

Я розсміявся:

— Якщо ти… влізеш у візок.

Макс подивився на Машу, потім на свої ноги.

— Не влізу.

— Все, питання… закрито.

Він знову взявся за справу, а я спостерігав за ним, відчуваючи щось нове. Тепло. Спокій. Вперше за довгий час. Я глянув на незнайомку, яка вийшла з будинку. Я мимоволі затримав на ній погляд. Весільна сукня зникла, поступившись місцем простому, але дуже вдалому вибору: чорні джинси, що ідеально сиділи на її фігурі, і світла футболка, яка підкреслювала тонку талію. Волосся, що раніше було заплутане й розтріпане після втечі, тепер вільно спадало хвилями на плечі.

Сонячне світло м’яко торкалося її обличчя, підкреслюючи ніжні риси: високі вилиці, прямий ніс, виразні очі, колір яких я ще не визначив—карі чи з якоюсь незвичною ноткою? Вона виглядала спокійніше, але в погляді ще залишався відгомін напруги.

Дівчина провела рукою по волоссю, ніби намагаючись відсунути залишки минулого дня разом із зайвими думками, і глянула на мене.

— Що?

Я кліпнув, усвідомлюючи, що просто стою й дивлюся на неї.

— Ти… тепер… не… принцеса.

Вона хмикнула, заклавши руки за спину.

— А я нею й не була. Просто костюм був відповідний.

— Угу… — я кивнув, намагаючись не виглядати так, ніби помітив, що вона неймовірно вродлива. Але, чорт забирай, це було неможливо не помітити.

— Ти їсти будеш?

— Буде! — вирішила Інга.

Уже за пів години всі сиділи за столом. Інга, Кір й Аліса тихо перешіптувалися, поглядаючи на мою гостю.

Дівчина їла обережно, ніби боялася, що кожен шматок м’яса може її видати. Я потягнувся за шашликом і тихо сказав:

— Ти казати їм будеш?

— Мабуть треба...

Я кивнув і, коли всі відвернулися, підморгнув їй:

— Ну… Тоді ми знайомі? Бо я не знаю твоє ім’я.

Вона трохи помовчала.

— Ліна.

— Ліна?

— Так. А ти, здається, Олівер?

— Так. Але всі кажуть Олі.

— Добре, Олі.

— Добре, Ліна.

Інга, яка сиділа поруч, лише закотила очі:

— Так, голуб’ята, може, вже й розповісте щось?

— Отже, ти наречена, яку вкрали? — Кір скептично підняв брову.

— Не зовсім. — Ліна глибоко вдихнула. — Мене не крали, скоріше, я була трофеєм.

— Трофей? — перепитала Інга.

Ліна гірко всміхнулася.

— Мій наречений—це не чоловік мрії. Він людина, яка вирішила, що я йому потрібна, а потім зробила все, щоб це стало реальністю.

— І ти погодилась вийти за нього? — Аліса нахилилася вперед.