Читати книгу - "Судити хірурга, Олександр Кутовий"

Робочий день починався як завжди. Яскраве ранкове травневе сонце та жвавий спів птахів, які заполонили гілки великих дерев, бадьорили та позитивно впливали на емоційний стан. Короткочасний, але міцний нічний сон забрав втому, що накопичилася за минулу добу. Я легко підбіг до переповненого людьми рейсового автобуса, який вже вирушав, і насилу втиснувся в салон. Протягом півгодини (приблизно стільки часу йшло на переїзд від спального району Тополя-1 до вулиці Шмідта) я стояв і пасивно бовтався, притискаючись до попутників і роздивляючись пейзажі за вікном. Подолавши із задоволенням пішки ще близько кілометра встиг на ранкову оперативку у відділенні. Прослухав не лише інформацію від чергової зміни про стан хворих, але й отримав зауваження від завідувачки відділення Тамари Михайлівни Солов’ївської. А далі — загальна оперативка, інформація про хворих, і знову зауваження, але вже від професора Івана Степановича Білого. Після цього – обхід та огляд приблизно тридцяти хворих, призна9 чення лікування, заповнення медичної документації, участь в операціях та їх опис, спілкування з родичами хворих, колегами. Все це, як завжди, давалося легко. Приблизно о 16-00 готувався піти з роботи. Настрій був бадьорим, я вже передбачав повернення додому та спілкування з коханою дружиною. У цей час зателефонував відповідальний черговий хірург по лікарні Федір Сергійович Гурін. Він запросив мене до телефону і спитав, чи не можу прооперувати хвору з приводу гострого апендициту. Моєму захопленню не було межі: з одного боку – довіра до молодого фахівця, з іншого – можливість самостійно провести операцію. Хвора була вже на операційному столі. Я охоче погодився і, швидко перевдягнувшись, спустився на перший поверх будівлі, де розташовувався операційний блок. Все складалося якнайкраще. Мене чекала улюблена робота у звичних умовах. Апендектомію під місцевою анестезією я на той час добре відпрацював. Операція не забирала багато часу за умови гарної підготовки сестри, яка виконувала також роль помічника. Обробивши руки, я увійшов до однієї з операційних. На столі лежала молода худенька дівчина, на обличчі якої були страх і занепокоєння. Досвідчена операційна сестра була повністю готова до роботи. Я привітався і доброзичливим тоном упевненого у своїх можливостях фахівця зав'язав розмову з хворою. Її звали Надією. Намагаючись відволікти пацієнтку від похмурих думок, я ставив їй банальні питання, що стосуються місця проживання, навчання, найближчих та віддалених планів і так далі, уводячи її думки за межі не лише операційної, а й лікарні. Між нами встановився душевний контакт, і навіть зав'язалася, здавалося, невимушена розмова. Одночасно ми з операційною сестрою виконували елементарні, доведені до автоматизму дії, наближаючись до початку операції. Стіл із відповідними інструментами, шприц, баночка з розчином новокаїну (її наповнювали операційні сестри із півлітрових 10 флаконів з аптеки), оброблене та накрите операційне поле підтверджувало готовність до початку операції. Я взяв у руки шприц, наповнений прозорою рідиною, і вже був готовий проколоти голкою шкіру живота хворої, попередивши про легкий біль, який її при цьому очікує. Все ж таки щось гальмувало процес. Не давав спокою насичений запах формаліну в операційній. Це привернуло мою увагу, і я поцікавився у операційної сестри, з чим це пов'язано. Відповідь про те, що цей запах походить із погано зачинених банок з органами та тканинами, замоченими у консервуючому розчині формаліну, мене задовольнила. Я покликав санітара і попросив винести банки до іншої кімнати. Він одразу став виконувати розпорядження, а я приступив до місцевої інфільтраційної анестезії. На введення перших порцій анестетика Надія відреагувала гучним стогоном, навіть трохи скрикнула. Така поведінка хворих при відповідному емоційному стані нами спостерігалася і раніше. Ми продовжували роботу. Надя трохи заспокоїлася. Біль у місцях введення препарату притупився. У разі відпрацьованих дій та за відсутності вираженої підшкірної жирової основи анестезія тривала від трьох до п'яти хвилин. Ще кілька хвилин очікування - і звичним рухом скальпеля я розсік шкіру хворої у правій здухвинній ділянці. Надія знову застогнала. Я вирішив додати новокаїну і звернувся до операційної сестри із проханням заповнити шприц розчином. І тут у дверях я побачив санітара. Широко розкриті очі, застиглий погляд, тремтячі губи на його зовсім ще юному обличчі говорили про крайню розгубленість та страх. Він вказівним пальцем правої руки показував на робочий стіл операційної сестри і щось намагався вимовити. Мабуть, мій наполегливий погляд і тон, яким я запитав, допомогли йому зважитися на фразу, яку я скоріше відчув, ніж почув. Відчув і відчуваю досі, протягом ось уже майже сорока років. 11 Він навіть не артикуляцією, а всім зовнішнім виглядом показав, що у банці у операційної сестри не новокаїн, а формалін. Хлопець здогадався про це або згадав, виносячи банки з препаратами, які були щільно зачинені пробками. У нього не вистачило духу поділитися одразу своїми припущеннями. Але, на жаль, вистачило часу збігати до приймального покою лікарні, який розташовувався за 10–15 метрів від операційного блоку, доки я проводив «знеболення». Там він зустрів чергового хірурга Петра Рафаїловича Ходжаєва. З хвилюванням запитав у нього: «А що буде, якщо замість новокаїну під шкіру хворому ввести формалін? Петро Рафаїлович не знав відповіді на це питання, оскільки, як і будь-хто з нас, ніколи про це не думав. Будучи зайнятим і не заглиблюючись у зміст питання, з властивою йому легкістю у спілкуванні відповів: «Як що буде?.. Хворий помре». Подробиць повернення до операційної санітар уже не пам'ятав. Втім жах, що охопив мене, при усвідомленні того, що сталося, також заблокував мозок і не давав можливості тверезо оцінювати те, що відбувається. Майже автоматично я запросив у операційну Федора Сергійовича Гуріна. А той, у свою чергу, завідувача реанімаційним відділенням Едуарда Михайловича Лівшиця. Усі заметушилися. Хвору швидко ввели в наркоз та налагодили внутрішньовенне введення комбінації розчинів. На жаль, досвіду запобігання можливим згубним наслідкам проникнення формаліну під шкіру ніхто з присутніх не мав. Лунали різні припущення про можливі варіанти розвитку патологічного процесу. Одні говорили про місцеве ураження постраждалих тканин, інші — про системний характер змін із порушенням функції життєво важливих органів. Присутність досвідчених лікарів різного профілю та їх активні дії трохи протверезили мене і додали впевненості у собі. За умов загального знеболювання я завершив операцію. Апендицит був 12 катаральним. Перед ушиванням рани я інфільтрував підшкірну жирову основу фізіологічним розчином. Надя перенесла наркоз стандартно, і після операції її помістили у відділення реанімації. За кілька годин вона прокинулася. До ранку була активною, бадьорою та веселою. Інцидент, що стався, спричинив низку дій адміністрації, спрямованих на покарання винних та запобігання подібним випадкам. Подробиць того, що відбувалося, я не пам'ятаю. У ті хвилини мене хвилювало лише одне — стан здоров'я постраждалої. Наступного дня у зв'язку із задовільним станом та відсутністю будь-яких системних порушень Надю перевели з реанімації до нашого четвертого хірургічного відділення. А разом з нею прийшов і запах формаліну, що виходив із її тканин. Цей запах не відчували лише сама хвора та її мама, що раділа бадьорому стану дочки. Почався довгий шлях лікування місцевих ускладнень з боку рани, ускладнень, про масштаби яких ніхто з нас не здогадувався. Протягом трьох днів після операції стан Наді не відрізнявся від стану більшості пацієнтів її віку, які перенесли апендектомію. Її майже не турбував біль у рані, що сприяло відновленню рухової активності. З'явився апетит, своєчасно почали функціонувати шлунок та кишечник. І лише наростаюча блідість та жовтизна шкіри на відстані 5–6 сантиметрів від лінії швів у правій здухвинній області, що переходила у сірий колір, були провісниками чогось непередбачуваного. Наслідки не змусили довго чекати. На п'яту добу після операції у Наді на передній черевній стінці, праворуч внизу чітко позначилася межа між мертвою і живою тканиною. Ще через кілька днів відмерла тканина стала підсихати, зморщуватися, виявляючи ознаки відторгнення. Під час перев'язок я висікав ножицями великі об'єми неживої тканини. Ця процедура не викликала будь-яких хворобливих відчуттів у Наді. Перев'язки доводилося виконувати щодня, включаючи вихідні. За два-три тижні рану вдалося повністю очистити. 13 В результаті на передній черевній стінці у Наді з'явився дефект шкіри, підшкірної жирової основи, фасцій та м'язів розмірами приблизно 8 на 10 сантиметрів. Дном рани була запалена очеревина. У ті далекі 80-ті роки минулого століття ми у лікарні швидкої медичної допомоги не володіли технікою заміщення дефектів м'яких тканин переміщеними або перфорантними клаптями. Загоєння рани у Наді протікало шляхом рубцювання тканин протягом ще двох із половиною місяців. В результаті – деформація передньої черевної стінки та широкий рубець на шкірі. У день виписки Наді її мама із вдячністю вручила мені пляшку коньяку. Я тримав її в руках із двоїстим почуттям. А запах формаліну, на відміну від запаху коньяку, відчуваю досі на великій відстані, протяжність якої залежить від напрямку вітру, властивостей атмосфери та початкової концентрації розчину.