Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Ранок у нашому офісі завжди нагадував вулик.

Телефони дзвонили, люди поспішали з документами, звучали клавіші комп’ютерів і шелест паперів.

Я стояла біля кавомашини, терпляче чекаючи, поки вона нарешті видасть свою чарівну порцію кофеїну.

– Соломіє, ти ж знаєш, що за тим столом сьогодні звіт треба закінчити? – раптом почувся голос Оксани, нашої бухгалтери.

Я кивнула, беручи чашку.

– Так, все під контролем.

– Бо якщо ні, шеф знову зробить своє знамените лице «я страшенно розчарований, але не покажу цього».

Я засміялася.

– Та ну, він не такий вже й суворий.

Оксана стиснула губи.

– Залежно від ситуації.

Я вже хотіла відповісти, коли відчула, що хтось проходить повз.

Гордій.

Він ішов швидко, уважно переглядаючи щось у телефоні, але на секунду його погляд зупинився на мені.

Короткий, ледь помітний.

Але чомусь мене це зачепило.

Я кивнула йому.

Він ледь помітно кивнув у відповідь і зник у своєму кабінеті.

Робочий день йшов своєю чергою.

Я розбирала документи, відповідала на листи, складала звіт. Часом перетиналася з колегами, перекидалася жартами з Максимом з відділу маркетингу.

Але ближче до обіду мене викликали в кабінет шефа.

– Зайдіть на хвилинку, – сказав Гордій, з’явившись біля мого столу.

Тихо.

Щоб ніхто не почув.

Ого, що сталося?

Я підвелася й рушила за ним.

Як тільки двері зачинилися, він зробив кілька кроків до столу, але не сів.

Я теж залишилася стояти.

– Соломіє, – почав він, трохи вагаючись. – У мене до вас прохання.

Я трохи здивувалася.

– Слухаю.

Він перевів погляд на вікно, ніби зважував слова.

– Це… дещо особисте.

Ого.

Це звучало інтригуюче.

Я кивнула, зацікавлено спостерігаючи за ним.

– Мені потрібно, щоб ви забрали одну річ із ювелірного магазину, – сказав він нарешті.

Я кліпнула.

– З ювелірного?

Він повернувся до мене й ледь помітно стиснув губи.

– Так. Каблучку.

Я витримала паузу.

– Каблучку?

– Так. – Його голос був спокійним, але я бачила, що він трохи напружений.

Я не могла стримати усмішку.

– Це що, подарунок?

Він подивився на мене, і я зрозуміла, що трохи зайшла за межу.

– Так.

Я миттєво випросталася.

– Вибачте.

Він кивнув і, схрестивши руки на грудях, продовжив:

– Я не хочу, щоб про це хтось дізнався раніше часу. Тому довіряю вам.

Я трохи здивувалася.

– Чому я?

Він мовчав кілька секунд.

А потім відповів:

– Бо ви не будете зайвих питань ставити.

Цікаво.

Я могла б відмовитися. Могла б сказати, що у мене робота, що це незвично.

Але чомусь не захотіла.

– Добре, – сказала я. – Що мені потрібно знати?

Гордій трохи розслабився.

– Ось номер замовлення, – він простягнув мені записку. – Скажете в магазині, що ви від мого імені.

Я взяла папірець.

– Добре.

Він кивнув і додав:

– А потім привезіть її в ресторан. Я надішлю адресу й час.

Я трохи підняла брову.

– Ресторан?

– Так. Там важливий вечір.

Ого.

Я відчувала, що тут щось більше, ніж просто покупка.

Але, як він і сказав, зайвих питань я не ставила.

– Добре.

Він кивнув.

– Дякую, Соломіє.

– Будь ласка, Гордію.

Я повернулася і вийшла з кабінету, залишивши його наодинці зі своїми думками.

А мене чекало цікаве завдання.

Я ще не знала, що воно змінить усе.