Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

Додому я повернулася, завчасно до комендантської години. Хоча цей хутір ще треба постаратися знайти, але все ж дотримуємося правил.

  Ставлю машину. Вдихаю прохолодне повітря та озираюсь. Тепле, заспокійливе світло садових світильників, розставлених по всьому двору, м'яко огортає садові скульптури, підкреслюючи їхні вигини та створюючи відчуття гармонії. Я пам'ятаю, як довго та наполегливо я шукала саме такі світильники – це був справжній квест! Але, врешті-решт, я їх знайшла, й досі не можу намилуватися тим, як вони доповнюють мій сад.      

  В дім не поспішаю, егоїстично намагаюсь урвати ще мить спокою. Взимку сад втрачав свою яскравість барв, залишаючи лише спокійну красу вічнозелених кущів, підкреслену м'яким світлом ліхтарів. Але вже скоро все зміниться. Від ранньої весни й до пізньої осені тут буде просто буяння кольорів, різноманіття форм та калейдоскоп ароматів. Та й порпання у квітниках здорово відганяє усю депресію, поганий настрій та важкі думки.

  От, не покопала, то й напосіли дурні думки. А так лопата в руки й тиша в шпаківні. А поки вечірня прохолода повільно виганяє мене з двору, я кидаю останній погляд на сад, де м’яке світло лягає на кожну деталь, створюючи казкову гру тіней. Я відчуваю спокій і вдячність за ці миті, що належать лише мені.

  А завтра буде новий день зі своїми клопотами й турботами, але з хорошого весна вже осьосьо. Весна завжди вселяє надію. На відродження природи, на тепло, на сонце, на те, що після довгої зими знову повертається життя. Й дріботить бажання вірити, що ми зможемо пережити всі негаразди та знову відчути смак життя.

   А поки я лише відкрила двері, як мене атакували Софійчині волання й повискування Рекса. Кіт й той вийшов мене зустрічали.

- Гей, Рекс, мій хороший, що у вас тут відбувається? Лякають тебе ті крики, так? Зараз розберемося, –  пробурмотіла щось заспокійливе для нервового пса й погладила його по голові.

Ну і, щоб кіт не заніс мене в чорний список, його теж погладила. Постраждала. Помила руки, переодяглася й пішла в супроводі пса й кота на той крик.

   Ян з Софійкою на руках бігав зі сторони в сторону у кімнаті й гицав її на руках. Софійка ж гучніше заводилася. З розумних книг я вже знала, що перш потрібно самому заспокоїтися, а потім дитину вспокоїти. Але Ян волів метод спроб та помилок…

- Що у вас? – простягнула я руки й забрала малу.

- Не знаю, –  нервово сіпнувся він. – Десна я помастив, а вона все одно не замовкає.

- Ой, ти моє сонечко голосисте, –  зацокотіла я до дитини.

Малеча тільки голосно схлипнула й перейшла на якийсь дуже жалібний плач.

- А де її пляшечка з водою? –  озирнулася я довкола, потроху дратуючись.

Ян продовжив втикати в невідомі далі.

- Ян! Де її пляшечка??? – підвищила я голос.

- А?! Пляшечка.

Відмер він й розпочав хаотичні рухи у пошуках пляшечки. Не знайшов. Ой, здогадуюсь, що я її потім знайду десь під ліжком. Хотіла вручити йому Софійку й сходити за новою пляшечкою, але він кинув на мене такий нещасний погляд, що пішла з малою на кухню. Догнав. Заметушився. Й на кухні нас стало забагато. Бо Рекс з котом не могли пропустити похід на кухню. Кіт, що припадочний завів тему «Я найголодніша тварина у світі й прямо зараз помру з голоду, якщо щось не з’їм». Й на цю метушню прикоцав навіть Марсік.

- Ян, а постав чайник, –  не витримала я.

Смикнувся, але зібрався й зайнявся ділом.

- Собака ти скажена, а не кіт, я тебе годувала, коли з дому виходила. Й ще один звук, то підеш на двір мишей ловити, –  лагідно гаркнула коту.

Але корму насипала, собакам дала морквини. Розібралася з запасною пляшечкою й дала малій водички.

   Бідолашна так накричалася, що пила й схлипувала. Аж щось стиснулося в грудях від жалю й спалахнула злість на Яна. Покосилася на нього. Той притулився до стіни й стояв на одній нозі з очима опущеними додолу. У своїх улюблених біленьких носочках. Їй-бо, збоченець якийсь, бо яка нормальна людина вдома буде шастати у білесеньких носочках? А у нього на ті біленькі носочки особливий фетишизм, він їх тягає постійно. На біс, не ясно. З плюса, що він сам якось справляється з їхнім пранням.

  І я відірвала погляд від його довгих ніг й проклятущих білих носочків  й перевела очі на свої веселі помаранчеві з морквинками. Гарненькі, яскраві, надихаючі. Нічого! Ми це все переживемо. Точно ж переживемо? Й погляд я знову перевела на Яна.

   От в його вигляді нічого не обіцяло підтвердження цієї життєрадісної тези. Його ця улюблена тема - завмерти, перетворитися на камінь й втикнути в одну точку, мене лякала. Бо він навіть не відразу відреагував, коли отак завтичив, а Софійка злетіла з ліжка. А я злякалася. Те відчуття жаху залізло всередину й стиснуло усі нутрощі. А ще більше мене стривожив той виморожуючий погляд Яна, наче він більше не може.  

    Як тільки чайник клацнув він відірвався від стіни.

- Чайник закипів.

- Добре! Зроби нам чаю, будь ласка.

Й словом не обмовився, дістав чайник, заварку й зайнявся чаєм. Я ж колисала Софію. Вона так наревілася, що тепер куняла в моїх руках, час від часу здригаючись. Закушувала губу й продовжувала колисати.