Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

- Зробив, –  буркнув Ян, поставивши чайник на стіл.

- Ти вечеряв? – запитала я.

- Ні!

- А що таке, тобі не смакує рис?

- Був не голодний, –  з’їхав він з теми моїх кулінарних шедеврів. 

- Ян, грій рис, бери рибу й салат.

- Не хочу, –  мотнув він головою.

Скипіла. Шкода, що не можна емоціями розприскатися. Видихнула й перейшла на жіночу хитрість.

- Ми з Софійкою дуже старалися й готували вечерю. І, чесне слово, підсмажили в риби тільки скоринку. Ми її вчасно врятували. Хоч спробуй… –  й погляд кота зі Шрека.

Завагався.

- А мені чай налий.

Тобі то куди чаювати, на штанах вже ґудзик з трудом застібаєш…Але то потім. В саду відроблю. Мене чекає не дочекається весняний догляд й ця вся найрізноманітніша робота: обрізати плодові дерева та кущі, обкопати ті ж дерева й кущі, обробити від хвороб, зробити перше підживлення. Далі клумби... І розсаду я ще хотіла посадити. Так, треба перевірити мій план… –  гризонула мене паніка.

Але Софійка знову здригнулася і я перевела всю увагу на неї. Крихітка випнула нижню губку наче все ще була сердита на весь білий світ. А від виду маленьких пальчиків міцно стиснутих в кулачок, аж защеміло на серці.

Ян зі стуком поставив переді мною чашку.

- Дякую! – киваю я й переводжу погляд на нього.

 З якимось відстороненим виглядом він засовує миску з їжею в мікрохвильовку. Чекає. Дістає. Кладе на стіл. Сідає. Просто сидить. Ну?! Ти збираєшся їсти чи так й продовжиш травмувати мою психіку оцим тусклим виглядом? Я тут готувала може з дитиною на руках. Обережно звільняю руку, щоб взяти чашку. Реагує на рух, підіймає голову й дивиться на нас з малою.

- Може її занести? – приглушено запитує він, дивлячись на мене.

- Я занесу. Ще трішки нехай побуде. Нарепетувалася бідося мала, – обвела поглядом малечу, яка мило так прицмокнула.  

- Як тільки ти поїхала, відразу розпочала пхинькати, –  тяжко видихнув він.

- Її зубки не залишать нас байдужими, –  зітхнула я, уявивши ще одну неспокійну ніч. –  А це усі діти так з ними мучаться? 

- Прорізування зубів у немовлят – це фізіологічний процес за якого зуби виходять крізь тканину ясен, що приховує їх на зовні. В кожної дитини процес прорізування індивідуальний. Але її підвищена збудливість, нервозність, порушення сну в цей період нормальні.

- То в мене тільки одне питання, це ще надовго? – з надією глянула на нього.

- Зазвичай процес прорізування зуба триває 2-8 днів.

- Вісім? – з відчуттям легенького жаху перепитала я. – Та ми вже щось з тобою зомбаків нагадуємо…

- Я дав їй трохи знеболюючого й змастив ясна. Може сьогодні буде спокійно спати…–  невпевнено пробелькотів він.

Й порив уточнити, що за знеболююче, вона ж немовля, я задушила нагадавши собі, що це його дитина й з нас двох у нього є диплом медика, а зуби ще ж його спеціалізація.

- Сподіваюсь, –  розправила я плечі.

- Мені її забрати, –  не минуло те дійство без його уваги.

- Чай доп’ю й занесу. Мені вже теж страшно, а раптом ця мала фурія прокинеться. А так спить, як янголятко, то хоч чай спокійно вип’ємо.

І я виразно дивлюсь на нього. А він втомлено дивиться на тарілку. Але взяв в руки виделку й неохоче поводив нею по тарілці. Де твоя совість, чоловіче? Але щось там неохоче розпочав їсти.

- Що твоя зустріч? – покосився він на мене.

- Сашка, це одна з найближчих мені людей. У неї чоловік служить, двоє синів, робота й вона ще щось встигає волонтерити. З часом на зустрічі у неї не дуже, то коли має хвилинку ми й зустрічаємося.

- Вибач за запізнення, –  зронив він.

- Вибачаю. Але вільний час в моєму житті теж необхідний.

- Так… Я врахую усі обставини на майбутнє… –  пробурмотів він.

І, на щастя…на його щастя, почав їсти. А я сиділа, сьорбала чай й спостерігала за ним. Гм! Ну з колами під очима він мені дістався. Й ті кола були такі темні, що здавалося, ніби хтось навмисно підвів йому очі чорним олівцем. Загалом, вид у нього був такий, ніби його щойно витягли з шахти. І, судячи з моєї втоми, то тягнула його звідти я. Видихнула. Перевела погляд на Рекса, який вмостився біля моїх ніг й дрімав. Глянула на кота. В того на морді, наче на афіші, було написано: "Відпочив, поїв – час тигидику!"Примружила очі.

- Що? – зиркнув на мене Ян.

- Дивлюсь, як кіт готується бігати по будинку збиваючи все на своєму шляху й о третій ночі голосно нявкати.

- Може він не буде? – й собі глянув на кота Ян.

- Угу, не буде. Він що даремно спав? – скривилася я.

- Я не чую його.

- Совість в тебе чиста, –  з відчуттям заздрощів бовкнула я. –  Пішли спати? – глянула я на Яна. – Може доля буде до нас милосердна і сьогодні ми виспимося.