Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я відкрив двері та пропустив Настю вперед. Вона несміливо переступила поріг, обережно притискаючи кошеня до грудей. В її очах читалася втома, змішана з недовірою. Я розумів — для неї все це занадто раптово.

— Проходь, не соромся, — сказав я, замикаючи двері.

Настя зробила кілька кроків вперед, озираючись.

— Сподівають, тобі тут буде зрочно, — додав я спокійно. — Поки не вирішиш, що робити далі, можеш залишатися.

Вона кивнула, але нічого не відповіла.

Я повів її коридором до гостьової кімнати, відчинив двері.

— Це твоя кімната.

Настя переступила поріг і озирнулася. Невелика, але затишна — світлі стіни, дерев’яне ліжко з чистою постіллю, шафа, нічник на столику біля вікна. Я помітив, як її плечі трохи розслабилися.

— Якщо щось треба, скажи. Ванна — праворуч, кухня — ліворуч. Відпочинь.

Вона мовчки присіла на край ліжка, погладжуючи кошеня.

Я хотів щось додати, але передумав. Краще дати їй трохи часу.

— Добраніч, Настю, — тихо сказав я і вийшов, залишаючи її наодинці зі своїми думками.

Я сів у крісло, втомлено відкинувшись назад, і зробив ковток віскі. Напій обпік горло, розлившись теплом усередині. У приглушеному світлі настільної лампи тіні лягали на стіни химерними візерунками, а за вікном мерехтіли вогні міста.

Я думав про Настю.

Її насторожений погляд, обережні рухи, як вона стискала кошеня, ніби це було єдине, що тримало її на плаву. Вона не звикла до довіри, це було очевидно. Щось у її очах змушувало мене відчувати… що саме? Жалість? Співчуття? Ні, щось більше.

Я зробив ще один ковток.

Що з нею сталося? Чому вона опинилася в такій ситуації? Я не питав. Не хотів тиснути. Але думки не відпускали.

Я провів рукою по обличчю. Це не мало мене хвилювати. Не зараз. І не вона.

Але, чорт забирай, хвилювало.

Я прокинувся від звуку дверного дзвінка. Ранок був сірим і тихим, повітря у кімнаті ще зберігало нічну прохолоду. Я повільно підвівся, кинув погляд на годинник — ще занадто рано для несподіваних візитів.

Йдучи коридором, я краєм ока помітив прочинені двері в кімнату Насті. Тиша. Напевно, ще спить.

Дзвінок повторився, наполегливіший цього разу. Відчуваючи якесь дивне передчуття, я відкрив двері — і завмер.

На порозі стояла Віка.

— Привіт, коханий, — її голос був легкий, невимушений, ніби нічого незвичайного не відбувалося. — Ти не чекав мене?

Я дійсно не чекав. Востаннє ми говорили кілька днів тому, і вона була десь біля океану, виставляючи в соцмережі фото з коктейлями та сонячними заходами.

— Віка? Що ти тут робиш?

Вона підняла брову, явно здивована моєю реакцією.

— Я повернулася раніше. Захотіла зробити тобі сюрприз. Ти ж радий мене бачити?

Я на секунду зам'явся. Усередині мене наче щось стиснулося. Настя.

Віка нахилилася, щоб мене поцілувати, але я відступив на пів кроку, пропускаючи її всередину.

— Так, звісно. Просто не очікував…

Віка зняла плащ, оглядаючи квартиру:

— У тебе тут щось змінилося?

Я не встиг відповісти, бо раптом за спиною почув тихий звук. Обернувся.

На порозі вітальні стояла Настя. З розпатланим волоссям, у моїй футболці, з кошеням на руках. І дивилася просто на Віку.

Віка застигла, її очі звузилися, а обличчя в одну мить втратило здивоване вираз і напружилося. Вона перевела погляд з мене на Настю, потім знову на мене.

— Це ще що таке?! — її голос прозвучав різко, майже зі злістю.

Настя мовчала, тільки міцніше притиснула до себе кошеня.

— Олеже? — Віка ступила вперед, руки стиснуті в кулаки. — Ти не хочеш пояснити, що тут відбувається? Хто вона? Чому вона в твоїй футболці?

Я зробив крок до Віки, намагаючись заспокоїти її:

— Давай без сцен. Це не те, що ти думаєш…

— Не те, що я думаю?! — Віка саркастично засміялася. — А що ж тоді? Давай, поясни! Ти мені зраджуєш у власному домі?!

Настя нарешті подала голос, тихо, але впевнено:

— Між нами нічого не було.

Віка розвернулася до неї, її очі блищали від злості:

— Ти ще й говорити смієш?! Та хто ти взагалі така?

— Віка, годі! — жорстко зупинив я її. — Це складна ситуація, але кричати не допоможе.

— Складна ситуація?! — Віка зробила крок назад, її губи здригнулися. — Я прилітаю раніше, щоб зробити тобі сюрприз, а знаходжу у твоєму домі дівчину в твоїх речах — і це "складна ситуація"?!

Я спробував узяти її за руку, але вона вирвалася.

— Ти брехав мені, Олеже. Я бачила твої очі. Я відчувала, що щось не так, але вірила тобі. А ти…

Її голос урвався, і вона різко схопила сумку, прямуючи до дверей.

— Віка, почекай…

— Не треба! — вона кинула на мене останній гнівний погляд. — Ми все сказали одне одному.