Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

— Знаєш, що допомагає, коли думки носяться, як скажені бджоли?

— Сонне зілля?

— Ні. — Вона нахилилася, і її голос став ще тихішим. — Уяви, що ти не в лісі. Не в таборі. А десь, де все спокійно. Гори, вкриті снігом. Жодної душі, жодного шуму. Лише ти, і вітер, що грається з волоссям. І все навколо — нерухоме. Ні страху, ні тривоги.

Він заплющив очі.

— Сніг… Білий лось… Ти навмисно це вибрала?

— Ні, — сказала вона з усмішкою. — Але, можливо, навіть він — просто частина природи. Можливо, ти просто став свідком чогось, що не повинно було бути побачене. Але не тому, що це ворог. А тому, що це — рідкість. Таємниця.

Він повернувся до неї. У темряві її обличчя майже не було видно, але він відчував тепло її шкіри, чув дихання.

— Ти завжди знаходиш правильні слова, — прошепотів він.

— Лише для тебе, Івар.

Вона повільно провела пальцями по його волоссю, а потім лягла поряд, поклавши голову йому на плече.

— Засни. Завтра ти — не просто мисливець. Ти — той, хто поведе інших у невідомість. А для цього потрібно більше, ніж меч і лук. Потрібен спокій.

— А ти чекатимеш, якщо ми не повернемося одразу?

— Завжди, — прошепотіла вона. — І якщо ти не повернешся… Я сама піду за тобою.

Він заплющив очі. Дихання вирівнялося. Тривога не зникла — але змінилася впевненістю. Він знав: він — не сам.

Світання викотилося над горами, як тьмяне золото — без блиску, але з обіцянкою змін. Табір Рібел прокинувся раніше звичного: шестеро вершників, під проводом Івара, готувалися до виїзду. Коней вже осідлали, припаси були в мішках, зброя — напоготові. Цього разу це було не полювання. Це була розвідка, а ще більше — випробування, в якому кожен розумів: повернення не гарантоване.

— Усе взяли? — спитав Кацифер, поправляючи ремені арбалета на спині. Його голос був сухим, мов постріл.

— Взяли все, крім здорового сну, — буркнув Помак, ляснувши по карті, захованій у шкіряному тубусі. — Я до глибокої ночі звіряв маршрути. Якщо й помремо — то точно не через те, що пішли не туди.

— Помремо, бо дерево зашипіло, — усміхнувся Слем Лансар, глянувши на Івара й Хвітсерка з хитрою посмішкою. — Може, варто взяти з собою щит… від листя?

— Може, дати тобі тим щитом по голові? — кинув Хвітсерк, але з усмішкою. Він добре знав — це підколка. Слем завжди був таким.

— А я думав, ви на лося полювали, — не вгамовувався Слем. — А не від кущів тікали, як дівчата з дитячими травмами.

— Лось був удвічі більший за тебе, — сказав Івар, дивлячись на нього з-під брів. — І, здається, пахнув краще.

— Ну тоді ясно, чому ви його не вбили. Просто… закохалися.

Усі розсміялися. Навіть Кацифер хмикнув. Повітря стало легшим. У цих жартівливих уколах і була суть братерства — підколоти, випробувати, але у потрібний момент стати поруч, пліч-о-пліч.

Похід почався.

Йшли ланцюжком. Попереду — Помак із картою й Івар. Позаду — Слем, прикриваючи тил, а по флангах — Вайлд, Хвітсерк і Кацифер. Ліс не починався одразу: спершу пагорби, порослі мохом, потім — низькі чагарники, і лише за годину шляху — справжня гущавина.

— Ось я думаю, — сказав Вайлд, перекидаючись словами з Кацифером, — якщо це була не тварина і не людина, може, то був якийсь давній механізм? Залишки імперії?

— Механізми не пахнуть землею й потом, — буркнув Кацифер. — То було живе.

— А може… — Хвітсерк усміхнувся. — Може, це був лось-оберіг. Удень — лось, уночі — бродяга, що шепоче деревам про свої проблеми.

— А може, ви обидва перестанете теліпати язиками, як баби на базарі, — втрутився Помак, не відриваючи очей від карти.

— Ей, — усміхнувся Вайлд. — А я думав, ти на базарах і виріс.

— Я виріс у пилюці, серед вогнищ і сухих шляхів. І якщо хтось знає, як дихає ліс — то це я. — Він кивнув уперед. — За пів години будемо на тому місці. Там і дізнаємося — це жарти чи щось серйозніше.

Івар мовчав.

Він прислухався — до звуків, до тональності пташиних голосів, до шелесту вітру. Його увага була гострою, як лезо. Він хотів знову відчути те саме — те, що тоді пройняло його холодом. Він знав: воно там. Ліс не забуває.

— Думаєш, буде бій? — спитав Слем, під’їхавши ближче.

— Сподіваюсь, що ні, — відповів Івар.

— А я — що буде. — Слем поглянув уперед. — Надто тихо. Мені завжди тривожно, коли так.

Тиша й справді згущувалась, як волога імла. Що далі вони заходили в ліс, то менше було звуків. Птахи стихли. Листя, здавалося, теж замовкло. Лише кроки коней і подих.

І знову — спогад.

Те саме відчуття, що й тоді. Наче хтось спостерігає. Не з-за дерев. Не згори. А зсередини самого лісу.

Івар озирнувся — і його очі зустрілися з очима Хвітсерка.

Він теж це відчув.

Місце виглядало так само, як Івар його запам’ятав. Звивиста стежка, зламані гілки, береза з темною смугою на корі, де лось здирав кору. Трава прим’ята, але вже майже випросталась — минуло трохи більше доби. Тиша здавалася неприродною, але все виглядало… звично.

Вони рухались повільно, уважно оглядаючи кожен кущ, кожну тінь, кожен камінь.

— Тут нічого немає, — мовив Хвітсерк, стоячи навколішки біля слідів, що вже зникали. — Навіть слідів лося вже не знайдеш.

— Воно було тут, — повторював Івар, уже сумніваючись у власних словах. — Я відчував...

— Ми всі щось відчуваємо, коли дивимось у темряву, — кинув Слем із усмішкою. — Це називається страх, Іваре.

— Це був не страх, — холодно відповів той.

— Звісно. Це був… дух лісу? — хмикнув Слем, кружляючи навколо. — А може, рик білого ведмедя, що говорить давньою мовою?

— Замовкни.

— А може, ти просто злякався. Почув, як шакал рве здобич — і подумав, що за тобою прийшли боги. Ти й твій брат. Два юнці, що тікають від тріснутої гілки.