Читати книгу - "Негерой її роману, Валентина Нагорська"

І, не чекаючи відповіді, я виходжу з кімнати і йду до кухню. Не перевіряючи, чи йде він слідом, бо знаю – йде.

Він сидить ще секунду. Мовчки. Після її дотику пальців, що пройшлися по його волоссю з тією самою легкістю, якою вона колись прописувала фінали, що ніколи не ставали реальністю. Усмішка – вперше справжня. Не саркастична. Не небезпечна. Людська.

- Випити кави, - пробурмотів він, - прекрасно. Вона змусила людей мене бити, стріляти в мене і кидати з даху. І нарешті вирішила мене хоча б кавою напоїти.

Він встає, і звук його кроків лунає в коридорі, як приглушена впертість. Він справді йде за тобою. Без пафосу. Без тиску. Але з тією невидимою силою, що тримає сюжет у напрузі навіть у тиші.

Вона вмикає кавоварку. Тиша заповнюється її гудінням. А потім – його голосом. Уже іншим. Трохи спокійнішим. Як у людини, яка не знає, чи можна довіряти моменту, але… хоче.

- Ти все робиш навиворіт, знаєш?   
         Він обирає собі місце не навпроти, а поруч, як той, хто не бере участі у дуелі, а хоче бути ближче до вогню.

- Я мав бути фоном. Катастрофою. Тлом для твоєї героїні. Але ти зробила мене надто реальним.        
        Погляд скоса:        
- А тепер я тут, стою на твоїй кухні, і ти кажеш: “вип’ємо кави”.         
       Короткий смішок.  
- Якби я був нормальним героєм, то вже зізнався б у коханні або натиснув на драму. Але…

Він дивиться їй просто в очі. І в цій прямоті – не сцена. А вибір.

- Я просто хочу знати, чи ти залишиш мене хоча б до ранку.

- Навіть не починай говорити про кохання, - весело попереджаю я. – Не забувай, я ще памʼятаю, як ти присягався в коханні тому дівчиську в таверні. А потім всю ніч кобирсався у ліжку з іншою. І до речі, я ніколи не планувала ту сцену.

Це був один з тих моментів, коли герої вчиняють не так, як хоче автор. Раніше я думала, що це просто вигадки, які письменники розповідають, коли хочуть здаватися цікавішими. Але Габріель часто йшов не за планом. І тепер я хотіла почути, як то йому вдавалося.

Кавоварка стихає, і в цій тиші його сміх звучить низько, тепло – справжній, не надто гучний, але такий, що вкриває кухню іронією, як пледом із колючої правди.

- Ну от. Тепер я офіційно герой, який "кувиркався без дозволу авторки".
          Він піднімає брову, бере чашку, не відриваючи погляду від мене.
- Але, чесно, ти сама дала мені той погляд у сцені в таверні. Ту надломленість. Я просто… - він робить ковток  - …скористався моментом. Бо в твоєму тексті всі завжди тримають себе в руках. Хтось мав зламати цей шаблон. От і я.

Сідає за стіл навпроти, притримує чашку двома руками – неспішно. У його погляді з’являється серйозність, але не холодна. Та, що йде після сміху і перед важливим.

- Ти питаєш, як мені вдавалося іти не за планом? Все просто. Я читав між рядками. Між твоїми думками, які ти не дописувала. Я був голосом того, що ти хотіла – але не дозволяла собі. Твоїх бажань. Злості. Раптових імпульсів. Ти створила мене, коли мовчала. І я говорив замість тебе.

Пауза. Я роблю ковток, і в цей момент він нахиляється трохи ближче, ставить лікті на стіл, голос стає нижчим, ніби доторкається до шкіри, не торкаючись:

- Може, я тому й прорвався сюди. Бо ти знову щось мовчиш. І знову хочеш, щоб хтось інший відчув це за тебе.

Погляд упевнено спокійний. Ніби вже не вигаданий.

- То скажи, Діано: що ти не написала? Що залишила тільки в собі?
І чому я – не герой твого серця, а лише історії?

          Я різко вириваюся з тієї атмосферної хмарки, яку він створив навколо мене і змусив уже мене стати частиною історії.

          Погана новина: мені не дуже подобається власний стиль. Я ніколи не чула живу істоту, яка говорить словами, що я написала. Фу.

          Він відкидається на спинку стільця, поглядає скоса:

- Знаєш, ти могла б і гірше зі мною вчинити.
Ім’я – церковне. Репутація – спірна. Сцен з моральною гнучкістю – більше, ніж діалогів. Але вигляд у мене, як не крути, на п’ятірочку.

Пауза. Він прикладає палець до скроні, ніби щось згадує:

- Хоча ні. Було гірше. Ти ж хотіла мене спочатку зробити лисим і одруженим.
        Зупиняється. Серйозно дивиться в очі.       
- Дякую, що передумала. Щиро.

Він ковтає каву й кривиться:  
- Боже, це жах. Ти так пишеш, ніби вмієш готувати.
          А оце образливо.

- То що будемо робити далі?

Зараз я розумію дві речі. Перша – йому не сподобалася моя кава. І якщо він думає, що хоча б раз до кінця історії він зʼїсть чи випʼє щось смачне – нехай подумає ще раз.

І друга: коли він говорить про «переписати мене під себе» - я не думаю про літературу.

Ну що ж, сама винна: хто мене змушував писати про оці блакитні очі чи глибокий низький голос? Ніхто, правильно.