Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Мірабель обурено дивилась на мене і голосила до служниць.

— Якщо вона буде постійно поруч, то як, скажіть на милість, мені відчувати себе розслаблено?! — добре, зроблю вигляд, що мене в цьому шатрі немає. Які гарні розписані стіни… — Від неї тхне конячими фекаліями! — лайном, Мірабель, скажи простіше. Подивились би, чим пахло б від тебе, якби ти не прийшла в табір крізь портал, а їхала сюди тиждень верхи. —  І що це — штани?! — ну тут від очевидності навіть одна зі служниць закотила очі. —  Я наказую… ні, я вимагаю! Вимагаю, щоб ви її переодягли і привели до ладу до вечірньої церемонії! Кая, чому ти постійно мовчиш?! Ти приведеш себе до ладу чи ні?!

— Якщо це ваш наказ, леді, —  я з повагою вклонилась.

Насправді, я вже привела себе до ладу. Змінила дорожній костюм на зручну форму гвардійки,  прийняла душ і вичесала волосся. Але звісно цього було мало.

Адже у Мірабель сьогодні ритуал заручин — коли чоловік та жінка, істинна пара, стають одним цілим. Зазвичай такі ритуали відбуваються в більш аристократичній обстановці, але…

Істинна пара Мірабель — принц-спадкоємець престолу Карім, третій свого імені. Вони одружаться і з часом вона стане королевою, народить виводок принців та принцес і не знатиме горя. Але поки що на кордонах згустились хмари — почали ходити чутки про повторний напад Терону. Король впевнений, що це лише чутки — після останньої війни вони ще довго збирали тіла своїх полеглих та ще довго не наважились би сунутись знову. Але факт лишався фактом — люди панікували, а це провокує незадоволення, бунти та повстання.

Тому зараз наслідний принц Карім змушений проживати найщасливіший момент свого життя (так кажуть) у військовому таборі прикордоння — щоб показати народові Ельдану надію та дати сили дивитись в завтрашній день.

А найщасливіший момент Мірабель могла зруйнувати я. Зруйнувати запахом конячого лайна та моїми улюбленими штанами.

Мені знадобилось десять хвилин, щоб віддерти від шкіри шар пилу і бруду. Служниці завбачливо підготували для мене ефірні масла та купу якихось баночок для волосся. Не думаю, що це хоч трохи наблизить мене до краси Мірабель — але я і не маю затіняти її. Скоріше, відтіняти.

Вилізла з остиглої ванни і подивилась в дзеркало в повний зріст — дорогоцінність, якої в Академії ніколи не було і яка мене, відверто кажучи, лякала. На дзеркальній поверхні мерехтіла захисна сітка. Переді мною стояла худа дівчина з рельєфним тілом. Моє праве бедро надвоє ділив довгий шрам від не зовсім чесного дуелю. Після того бою я два місяці відновлювалась і ледь не провалила екзамен з техніки бою.

Це був не єдиний шрам, але найпомітніший. Коли вже десять років щодня тримаєш колюче-ріжучі предмети, без шрамів не обійтись.

Служниці лишили для мене довгу темну сукню з відкритою спиною та тонкими мереживними рукавами. Чудово, якщо почнеться бійка, я легко зможу загубитись в натовпі знатних і охаючих леді.

Мірабель наказала не виділятись. Сьогодні — я не її Щит, я одна з її служниць у темних однакових сукнях. Хіба що на моїх «підвʼязках» висять два кинджали, тіло захищене магічним щитом, а на обличчі немає вуалі, як у решти. Меч довелось залишити в шатрі.

Оцінюючий погляд Мірабель пройшовся з голови до ніг. Здається, вона ще ніколи не дивилась на мене так прискіпливо. Її мовчання могло значити одне — стало краще. 

Служниці, що в подібних до моєї чорних сукнях стали зовсім на одне лице, якраз закінчили підготовку Мірабель до ритуалу. Тримаючи з чотирьох сторін, вони накинули їй на волосся білу вуаль. Свинство — я вважаю — приховувати таку красу під вуаллю, але проти традицій не попреш. Мірабель взяла в руки білий букет і здавалось, що світилась від щастя.

Що ж, можливо вона і справді світилась.

Тепер, коли наречена стояла у повному вбранні та з покритим обличчям, ми могли вирушати. Я підняла завісу входу і в шатро увійшов високий чоловік. Насправді, гарантувати, що це був саме чоловік ніхто з присутніх не міг — чорна мантія з капюшоном покривала тіло з голови до ніг.

Але жінка не може стати Тінню.

Я загородила гостю шлях. Спочатку – перевірка. Подивилась на нього вимогливим поглядом, очікуючи знання протоколу. З-під капюшону на мене дивились очі, приховані тінями. По спині пробігли мурашки. Ненавиджу Тіней. Вони холодні, мовчазні, майже повсякчас сховані у своїх підземеллях. Цей не був винятком — я не бачила його погляду, але здавалось, що температура навколо знизилась на пару градусів.

Повільно, наче випробовуючи моє терпіння від підняв руку долонею догори. Тату Аркана Тіней неначе жило на його долоні і дихаор окремо від власника. Таке не підробиш.

Я обернулась і рушила до Мірабель. Бідна дівчина трусилась. Звісно, якщо мені не по собі поруч з Тінню, то що вже казати про будь-яку витончену леді? Я зайняла місце між Мірабель та гостем — в шатрі стояла тиша і тільки шарудіння мантії гостя її руйнувало. Простягла руки — праву до Мірабель, ліву — до чоловіка.

Зараз я робитиму те, що маю. Стану Щитом.

Магія Тіней потекла крізь мене: спочатку торкнулась пальців лівої руки і приємно заколола. Подруги розказували, що магія Тіней завжди відчувалась неприємно: вона холодна, суха і жорстка — як пісок, який втираєш в шкіру. Мені ж завжди подобалось це відчуття — легке поколювання пальців та тепло, що простягається від нігтів і аж до шиї.