Читати книгу - "Весна 2025, Moon Grey"

-Ну?

-Мені страшно. Я хочу змінити щось, але не можу. І ці передчуття.

-Так керуй тим, чим можеш.

-Ти завжди такий раціональний.

-Я логічний. – Бубнів він вже з коридору, кваплячись на роботу. Без прощання, просто «чекай».

-Ага. Раціональна до мізків кісток в нас я.

Ліля колупнула порожню стіну і шпалера тут же вирівнялась від ямки нігтя.

-Якби я могла вас видовбати та поставити стіною в захист. Але я вас відпустила. – Жінка якось ніяково ще раз провела, але вже пальцем по стіні.

Нічого не відбувалось. Нічого. І вона відпустила це. Як от щойно відпустила минуле про сина сестри. Час зупинивсь тільки на мить. Вона навіть не помітила. У всесвіт просто «зняв колоду карт». І почав роздачу нового розкладу виміру її іншого життя. Реального.

Життя просто почало новий рух. Заграв телефон.

Незнайомий номер.

- Вітаю! – Голос був дуже знайомим.

- О! Привіт! – Ліля радісно закивала так, наче він її зараз бачив. – Давно не чула! Ти в місті?

Говорити зараз було про місце небезпечно, але все й так було зрозуміло.

-Так. Ми тут. Ми. Ліль, вона зі мною!

- Поліна?

- І не тільки Поліна. Ти вдома?

-Так, я вдома.

Задринькав домофон. Ліля відчинила двері і впустила давнього друга і його жінку. В руках вона несла згорток.

- О матір божа! Це хто? – Ліля відкрила рота в захваті так широко, як могла і удавано закричала, боячись розбудити маля.

- Знайомся. Це Даринка.

Поліна переступила поріг і її чоловік підхватив маля, поки та роззувалась.

- Де твоя опора ніжки хреста, яким ти є?

- Ви щойно розминулись.

-А, то нічого. Так навіть краще. Бо я знов не втримаюсь від зізнань в любові, а ти будеш червоніти від непристойної любові «та ти ж ще щеня», а він від бажання вбити мене.- Сашко розреготавсь.

- Не слухай його, в нього досі дитинство крутить. Ще з дитсадка, коли ти була там нянею. – Поліна вже увійшла в кімнату і поклала дитину на ліжко.

- Оце ви даєте! – Ліля розчервонілась. Даринка. Ім’я маминої сестри.

2023-й.

Хтось підійшов і торкнувся її плеча.

- Ліль. Я вже піду. Мені пора. Передай мамі, що я прощаюсь з нею. Я її дуже люблю. І мені вже пора.

Ліля розплющила очі. Сон розтанув, а в голові голос. Перед очима хитавсь ще, ледь видимий, образ якоїсь дівчини. Майже підлітка.

Жінка пішла на кухню. Заварила каву.

- Ало, мамуль. Ти зайнята? Мені потрібно щось сказати.

- Кажи.

- Якась дівчина…..

Ліля описала зовнішність. Голос. І передала слова.

- Це моя сестра. Вона давно загинула. Ти пам’ятаєш, я розповідала. В неї завтра день народження. Вона має йти, так сказала?

- Так. Я не знала, що в неї день народження… - Ліля мовчала в трубку. Вона знала, як мама любила Дарину. Але це було півстоліття тому і якось не пам’ятався день її народження. Вірніше Ліля його не пам’ятала. Було ніяково.

- Я дуже просила, щоб вона тебе берегла ангелом –охоронцем. Дуже. Значить твій характер –це не просто примха долі. – Мамин смуток відчувся тихим тупим болем в скронях.

- Хочеш я приїду? – Обережно запитала Ліля.

- Ні, ні. Все в порядку. Я рада за неї. За тебе. – Мама засміялась.

-Що?

-Та нічого. Я подумала, що іноді вона «виходила покурити», коли ти починала керувати своїм життям.

-Так, я не з тих, хто пливе течією життя. Я завжди шукаю весла і знаходжу їх, чим би вони не були. Іноді сама стаю ними. – Ліля засміялась. – Мам, дякую тобі, що ти мене взяла в цей світ і підготувала до мого життя.

2025-й.

Тепер Ліля знала, хто така Даринка в її друзів. І вона чекатиме, новоспечена хрещена матір, когось і для сестри на букву «М».

Дзеркало розбивати не мало сенсу. Змирившись з вибором в обставинах життя, Ліля почала жити. В повню.

Кінець