Читати книгу - "Віртуальні межі, Olenka Ing"

Світ, що обіцяв контроль, раптом обернувся хаосом. І серед уламків цифрової дійсності Віра вперше почала вірити… не даним, а відчуттям.

Усе почалося не зі світла — а з його відсутності.

На четвертий день після збою, коли глобальна система дала збій, Віра сиділа у своєму порожньому офісі, заваленому мертвими екранами. Її стартап — амбітна платформа для нейроінтерфейсного управління побутом — тепер був лише колекцією непотрібного заліза. Усі сервера мовчали. Штучний інтелект, який вона тренувала три роки, перестав відповідати. Іронія долі — жінка, що створювала світ цифрових проривів, тепер не могла навіть увімкнути чайник.

Тоді вона вперше звернулася до того, чого уникала все життя — до фізичних носіїв.

Зі схованки дістала стару флешку. Архів листів, які писав її батько — науковець, загиблий загадковою смертю понад десять років тому. Серед текстових документів було одне ім’я, що повторювалося знову і знову: Арсен Ковальський.

"Його ідеї радикальні. Він каже, що цифровий світ живе поза нашим розумінням. Що якщо ми заглибимося в нього надто сильно — він відповість. Ми не готові. Арсен каже, що все має межу. І я починаю йому вірити..."

Ці слова стали ключем. У світі, де зник інтернет, де AI перетворилися на німу масу, а люди — на панічних істот із вимкненими смартфонами в руках, вона зрозуміла: треба шукати не нові технології, а стару правду.

---

Віра знайшла згадки про Арсена в останньому науковому журналі, надрукованому ще до глобального збою. Його фото — сивий, худорлявий чоловік із диким поглядом — дивилося з пожовклої сторінки. Підпис: "Обсерваторія на висоті 1400 м, координати наближені. Вижив у снігову бурю 2023 року. Досліджує міжпросторові коливання."

— Псих, — пробурмотіла вона.

Та саме цей “псих” міг бути єдиним, хто не підкорився системі.

---

Добиратися до нього було божевіллям. Після збою транспорт був майже паралізований. GPS не працював. Квитки не продавали. Усе, що залишалося — інстинкт і карта паперова, куплена в книжковому магазині за готівку.

Перші три дні вона їхала попутками. Довелося брехати, що їде до хворої матері. Потім — електричкою, яка вийшла з ладу серед поля. Йшла пішки 17 кілометрів, нічуючи під мостом.

На шостий день вона втратила зв’язок із цивілізацією повністю.

В останньому селі перед горами вона зустріла старого пастуха, який мовчки показав їй дорогу. В його очах було щось, що лякало більше, ніж темрява — він знав, що вона шукає.

— Ви не перша, — сказав він. — Але, можливо, будете останньою.

— Що це означає? — спитала вона, але у відповідь почувся лише свист вітру.

---

Тепер Віра стояла перед засніженою стежкою, яка вела вгору. Вона не знала, чи виживе. Але вперше за довгий час відчувала, що йде не від проблем, а до відповіді.

Вона вірила, що Арсен не просто живий. Він — ключ. До всього.

А десь далеко, в обсерваторії, старий компас на стіні раптом здригнувся. Стрілка хитнулася — на південний схід. Арсен підвів голову.

— Хтось іде, — прошепотів він.