Читати книгу - "Іспит, Сергій Оріанець"

Я щойно налила каву, коли в двері загрюкали. На порозі стояв сусід, Тарас, чоловік із тихим голосом і спокійними очима. Але цього разу його обличчя було білим, як крейда, а руки тремтіли, ніби листя на вітрі.

— Стелла, благаю, допоможи! У Ядвігі відійшли води, пологи почалися! Швидку викликав, але я... я не знаю, що робити! Ти ж мати, ти мусиш знати!

Його слова вдарили, мов грім. «Я мати трьох дітей, але не акушерка», — промайнуло в голові. Народжувати самій і приймати пологи — це світи, розділені прірвою. Але в його очах була така паніка, такий відчай, що я не могла сказати «ні». Кава залишилася остигати на столі. Я кинула все й побігла за ним.

У їхній тісній квартирі я побачила Ядвігу. Вона стояла, притулившись до стіни, її обличчя спотворював біль, а руки судомно стискали живіт. Перейми накочували хвилями, і кожен її стогін пронизував мене, ніби ніж. Тарас сунув мені в руки пакет із пелюшками, рушниками, якимись пляшечками, але я дивилася на них, як на письмена невідомої мови. Ядвіга скрикнула й повільно осіла на коліна. Час зупинився.

— Дзвони в швидку ще раз! — вигукнула я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Тарас набрав номер, його пальці плуталися по кнопках. Диспетчер відповів холодно, як машина: — Швидка в дорозі. Буде через п’ятнадцять хвилин. Не раніше.

— Але вона народжує! Прямо зараз! — голос Тараса зірвався на крик.

— Вмикайте гучний зв’язок, — відповів диспетчер. — Вас з’єднують із акушером. Готуйтеся приймати пологи.